Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Скупа сльоза

28 липня, 2016 - 12:17

Був колись фотопроект Семі Тейлор-Вуд із відомими акторами «Чоловіки, які плачуть». Красиво плакали. Не варто, ясно, особливо довіряти акторським риданням; фотографка і не приховувала, що використовувала в роботі штучні сльози. Та й переконливо хіба що Форест Вайтакер виглядав: розмазував п’янко сирість по натхненно перекошеному обличчю. Глядацької уваги тим фото не бракувало.

Вона – розкішна за п’ятдесят – вчить життю: «До сорока років жінка має досконало опанувати мистецтво плакати. Елегантно, невимушено, мовчки, драматично і щоб макіяж не потік. Це твоя суперзброя. Головне витримати баланс і не викликати сльози навзаєм... Масове знищення нам ні до чого», – посміхається.

Проводили опитування серед американців благополучного середнього класу середнього віку. Питали про найпотаємніші страхи. Виявилося: жінки бояться бути зґвалтованими, чоловіки – бути висміяними.

Це на позір три різні історії. Але для мене ці три – частина одного повідомлення про світ, де все навпаки. Страх реальних сліз мусить рано чи пізно закінчитися вибухом сліз вигаданих, уявних, штучних. І це – завжди гра всерйоз і на виліт.

«Природні» сльози закріплені за вивільненням давно опанованих, але зараз пригнічених емоцій. Сльози демонстративні до емоцій стосунок мають опосередкований, вони насамперед відновлюють необхідну дистанцію з Іншим, спостерігачем. При тому «уявні» ридання… Чому лапки, до речі? – Бо  уявні-то вони уявні, але ж цілком наглядні і щирі!.. Так от, вони не демонструють наші страхи, вони їх стверджують. Постраждати, понімаєте, в своє задоволення. Поскиглити задля наступного моменту порозуміння. 

В одному зі свіженьких українських оповідань (Марися Нікітюк написала) у сурового кремезного брутального чоловіка довго помирає дружина. Тим, хто намагається його втішити, він відповідає: «Я це пережив». Коли ЦЕ нарешті стається, його знаходять на березі ставка: сидить з пляшкою пива в одній руці і плаче в рукав іншої. «Важко уявити, як би це виглядало, якби не пережив», – констатують. Важко. Але можна. Бо тут же скорботний удівець починає збиткуватися з іншого чоловіка і заходитися диким сміхом. «Ніби ніякої смерті не було», – підсумовує розповідач. Оцей сміх, навіть не так: оця принизлива насмішка, сміх на випередження, поки не почали глумитися над тобою – це і є «не пережив». А ритуальні сльози, сльози – просто тут. Поруч зі злим сміхом.

В іншому оповіданні (це вже ізраїльтянин Едгар Керет) чоловік ридає ночима за дружиною, котра його покинула. Він не хоче відновити ті стосунки, він просто ридає щоночі. Друг зцілює його, принаймні щиро в тому лікуванні впевнений, бо веде плаксія до дешевої фарбованої курви. Воно і зрозуміло: ридати перед вдячною «бюджетною» публікою покинутому коханцю буде незатишно. Смішне оповіданнячко.

Коли в художньому тексті натрапляємо на сльозливий фрагмент, тут діють певні оповідні техніки. Знову, саме і суто техніки. Нами неприховано маніпулюють. Тут важливим є  момент, час події. Персонаж усвідомив перепони до абсолютного щастя, а ми про них і без того знали – цієї миті психологічна напруга, що перед тим наростала, розв’язується у його сльозах і нашому співчутті. Людство, сміючись, прощається зі своїми печалями і гірко оплакує сподівання бути щасливим. 

Схоже виникає комічний ефект, між іншим. Ми знаємо щось, про що герой не підозрює. В момент, коли він про це щось дізнається, реагуємо у два способи – регочемо або ридаємо. Коли збігаються наші виправданні очікування і обмануті очікування героя – ми плачемо; стається зворотне – сміємося. Коли людина падає, послизнувшись на банановій шкурці, ми заплачемо чи засміємося. І залежить це не від нашої (не)здатності до емпатії, а від того, в якому ми зараз перебуваємо жанрі. 

Тільки один раз бачила наживо потужний вибух «уявних» сліз (не рахуючи тих випадків, коли сама до того надавалася). Глупої ночі він ридав, сповідаючись про травматичні події зі свого недавнього минулого. Говорив дійсно страшні речі, я не готова бути їх чути. Але це виглядало так драматично і так нарочито, що позаздрив би заслужений режисер якогось крижопольського ТЮГу. Я слухала ці заготовлені ремарки і вдивлялася в ці відпрацьовані пози – і плакала разом із ним. Бо про деякі свої біди ми не здані говорити інакше – страшно без явного дистанціювання… Чиї сльози тієї миті були «штучними», я не збагну ніколи.

Цілком можливо, реакція на уявні сльози, за якими стоять цілком реальні проблеми  – це тест на нашу плинну нині як ніколи увагу до чужих страждань. Ступінь і тривалість співчуття до жертви залежить від того, як довго вона утримуватиме на собі наш погляд. Ми даємо дріб’язок  жебракам на вулиці і швидко проходимо далі – бо соромно за власне благополуччя, бо дратує чужа слабкість. Так само дивитися, як плаче людина – це завжди заворожує, хай і через неоднозначні незручні відчуття. Позаяк нечітко в цей момент усвідомлюєш: я співчуваю його реальним проблемам і дистанціююся від своїх бодай потенційно реальних сліз.

Він плаче на красивих фото – а боїться натомість сміху у відповідь. Вона красиво плаче перед ним – бо це її спосіб уникнути прямого насилля… Ми милуємося і схвалюємо.    

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments