Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Собаки

28 квітня, 2017 - 13:40

Вони дивляться на нас, скручені у згусток травмованої плоті. Плани переважно близькі, фронтальні – нічого зайвого, тільки повискування чи болісне мовчання – й розпачливий “Музичний момент” Шуберта – фортепіано, пси і клітка, клітка і пси. Цей епізод, не дотичний до основних ліній, лежить, проте, на сюжеті непідйомним тягарем: погляди з-за ґрат переслідують і не відпускають.

Тварини густо населяють “Астенічний синдром” Муратової. Канарки, голуби, мертві риби, білий пацюк на плечі в інваліда, а здебільше - коти й собаки. В кадрі вони майже нарівні з акторами, хоч і не дуже впливають на події. Їхня роль завжди пасивно-страдницька: ставлення до них з боку людей коливається від спроб викинути, замучити (одна з перших сцен – знущання здитинілих будівельників із кицьки) до захопленого сюсюкання. Таке існування тварин – це певна змістова і етична вісь координат, згідно з якою міряно й людські якості.

Епізод із собаками часто вважають надмірним. Насправді надмір – стилістичний закон фільму. Почати хоча б із того, що “Астенічний синдром” перенасичений фізичною дією. Понад те, оповідь є істероїдною. Всі пересуваються хаотично, розмовляють, взаємодіють на підвищених тонах - аж до прямих зіткнень. Слова й учинки розлітаються, мов шрапнель. Контрапункт цього шуму – раптові застигання, моменти прострації, котрі візуально й ритмічно пов`язані з фотопортретами, що “прорізають” фільм. Лейтмотив фотопортрета задано рядами посмертних світлин на цвинтарі, у вітрині крамнички ритуальних послуг ще в першій, “жалобній” частині фільму, а у другій підсилено постановочними кадрами з оголеними чоловіками. Знімок анфас у Муратової – зупинена мить буття вже неіснуючих людей і водночас - рамці, що стримують аґресію виду homo sapiens. З другого боку, ці напади знерухомлення вторять фатальному синдромові засинання, який переслідує головного героя. А втім, перенапружена, трагіфарсова атмосфера сягає апогею під час учительської ради, котра передує епізодові у шкуродерні.

Сцена педради, безумовно, є гострою і злою ремінісценцією “Ґаража” Ельдара Рязанова. На це недвозначно натякають подібний інтер’єр, ритміка суперечок та деякі типажі. Ідіотизм і безглуздість дискусії про “скопців та дітей” підкреслюються міцним сном головного героя. Але жодних кумедних чи добродушних опудал: вже самі вчителі є паноптикумом. Слідом – діти. Вони подані в добре знайомому фронтально-фотографічному ракурсі, в обрамленні заґратованого вікна як зграя некерованих істот. Самі лиш викривлені обличчя під фонограму стривожених джунґлів: цих тільки чекає обернення на живі експонати. Ось де перебір і надмір!

І коли від загального здичавіння вже нікуди подітися, з’являється табличка “Утильцех”, а далі те, що за нею. Муратова вдається до прямої провокації, запускаючи на катівню кількох жінок. При тому ґицлі, котрі, власне, виловлюють, привозять і знищують тварин, показані нейтрально. Вони фігурують якось побіжно, перемовляючись жартиками, професійними анекдотами на кшталт “Кого легше зловити, кота чи собаку?” Вони начебто не мають стосунку до того, що побачать жінки.

З кадру послідовно видаляються й ті, хто ловить, і ті, хто плаче від співчуття, тобто ніхто не рятує і не мучить тварин безпосередньо. Лишаються самі собаки, також замкнені у рамці ґрат і екрана. Груповий портрет дикости. З людей – нікого. Крім глядачів. Глядачі й тварини дивляться одні на одних, не відводячи поглядів. Віч-на-віч. Біль зростає щосекунди, і нема жодного опосередкування. Таким чином, лишається єдино можлива опозиція: кат–жертва.

І якщо катівня там, на екрані, – значить, виконавцями тортур стають глядачі. Титр “На це не люблять дивитися. Про це не люблять думати. Це не повинно мати стосунку до розмов про добро і зло” видається зайвим. Бо ця покірливість, ці уривчасті звуки і блискучі очі, схожі на поверхню присмеркового озера, й так не лишають шансів для розмов, раціональних побудов, інтерпретацій. Лише кати і жертви. І перші, і другі – невинні.

А такого не вибачають.


Астенічний синдром (1989, Україна, 153’); сценаристи: Сергій Попов, Алєксандр Чєрних, Кіра Муратова; режисер: Кіра Муратова; оператор: Володимир Панков; художник: Олег Іванов; художник-декоратор: Євген Голубенко; звукооператор: Олена Демидова; монтажер: Валентина Олійник; актори: Сергій Попов, Ольґа Антонова, Галина Захурдаєва; Наталя Бузько, Олександра Свенська, Павло Поліщук, Галина Касперович, Сергій Четвертков, Олег Школьник, Віктор Арістов; виробництво: Одеська кіностудія художніх фільмів.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments