Співчуття
Минулого тижня в прокат вийшов фільм-лауреат цьогорічного «Оскара» — драма «Місячне сяйво»
«Місячне сяйво» — роман виховання в трьох частинах про дорослішання темношкірого парубка. Усвідомлюючи себе геєм, маючи матір-наркоманку, він живе в Маямі в криміналізованому, агресивно гомофобному оточенні. Намагається, втім, не тільки вижити, а й знайти своє кохання. Ця повна болю оповідь переконливо знята й зіграна, проте відчутно втрачає через мелодраматичний фінал.
Найпростіше було б списувати «Оскар» «Місячного сяйва» на політкоректність. Звісно, в премії такого рівня впливовості певний суспільний запит важить аж ніяк не менше, ніж суто мистецькі якості; але Кіноакадемія також прагне підтримувати нові тенденції. І в цьому сенсі аналогів «Місячному сяйву», принаймні тематично, в голлівудському мейнстрімі ще не було. Ще ніхто не намагався розповісти історію виживання гея в брутальному краєвиді афроамериканського гетто — причому зробити це максимально делікатно й відверто водночас. Тож нагорода цілком логічна.
Звісно, «Місячне сяйво» — далеко не вершина, але, як це буває з голлівудськими драмами, є тут дещо, що зачіпає за живе. Бо хто насправді — незалежно від кольору шкіри чи сексуальної орієнтації — бодай раз у житті, бодай на день не почувався білою вороною, цькованою меншиною, найслабшою ланкою, «не таким/не такою», тим паче тут, на території, надовго покаліченій радянським експериментом?
Кожний такий випадок залишає глибокі шрами, невидимі світові, і від того людина не стає кращою, вона відчужується, ховається в броню — як герой «Сяйва». І так мало, розпачливо мало знаходиться в потрібну мить тих, кому можна було б відкрити цей прихований біль, тих, хто міг би сказати: «Ти ні в чому не винен».
Саме тому ще подібні фільми гідні своїх регалій — бо говорять за всіх жертв, за всіх упосліджених. Дають нам голос у занадто самовпевненому світі.
