Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Стирачі пам’яті

6 листопада, 2017 - 11:43

Три роки підряд я брала участь в одному дуже цікавому проекті, спільно з поляками. Своєрідна наукова конференція проходила в місці, де в 15 столітті Григорій із Сянока створив гуманістичний гурток «Двір поетів» і допомагав йому в цьому політичний біженець з Риму Філіп Буонакорсі  Каллімах. Тут почався Ренесанс в Україні. І от виникла ідея все це відродити, як раптом почалася війна. Більшість іноземців побоялись їхати в Дунаїв, хоч Львівщині наразі нічого не загрожувало. Але ми провели три зустрічі на свіжому повітрі біля ренесансного костелу і кожен міг послухати короткі лекції на теми гуманізму. А потім наші тексти публікувались у збірнику українською та польською мовою. Місцеві мешканці мали змогу побачити справжні картини і послухати наживо класичну музику. Діти зі школи були залучені так само: малювали, фотографували, писали тексти. Так воно могло бути й цього року, якби політики місцевого розливу не втрутились і не захотіли зробити наш просвітницький проект більш прагматичним і геть далеким від того, що мріяв зробити перший український гуманіст Григорій із Сянока: зробити надбання високої культури доступними кожному. Тому цього року Дунаївські зустрічі не відбулись.

Щоб краще пояснити, чому таке стається в нашій державі, де культура ізольована від влади і від суспільства, я наведу ще один приклад. У селі Велике біля Добромиля над прірвою повисла церковця 16 століття. На стривожені запити письменників, науковців і журналістів місцева районна влада реагувала приблизно так: «Чого ви сюди лізете.» І врешті місцеві патріоти побудували в селі помпезну каплицю, просто біля тієї церкви, яку малювала Олена Кульчицька. Викинули гроші, бо на цьому можна попіаритись, та й народ любить все блискуче й новеньке. Зрештою, про народ благодійники думають в останню чергу. Головне, щоб для місцевої влади не переривався харчовий ланцюжок. Всі проекти і всі акції, якщо на них не можна відмити гроші, будуть нею задушені, бо місцеві феодали прагнуть володіти не лише плоттю своїх підданих, а й душею. Поляки та євреї відновлять цвинтарі, костели і синагоги, якщо влада буде не дуже жадібна, а все те, на що не знайдуться господарі-нувориші, піде прахом. Зникнуть школи, бібліотеки, згорять останні дерев’яні церкви, бо громади як такої не існує – є газди на своїх обійстях, що їздять на заробітки. А їхні діти розбиваються на машинах і спиваються. Майдан і війна трохи розвіяли імлу, але ненадовго. Бо стирання історичної пам’яті означає не розчищення шляху для нової реальності, а звичайну деградацію, до якої неминуче прийде Україна від села до столиці. Тому ВСЮДИ  мають бути якісні культурно-просвітницькі проекти, а не псевдопатріотичний чи релігійний кіч, до якого потрохи додається кіч псевдоєвропейський. Їхніми основними ворогами є неосвічені чиновники та інертна громада, що не розуміє, яким багатством вона володіє і не може з цим впоратись.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments