Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії.
Олександр Довженко, український письменник та кінорежисер

Свиня, макака, верблюд

21 квітня, 2017 - 17:00

Фільм починається затемненням, крізь яке помалу окреслюються два світлі прямокутники вікон. Поміж них сидить Омбре (Хельмут Дьорінг), найдрібніший персонаж, котрий ніяк не второпає, що йому робити з поліційним номером-трафаретом. Ця табличка майже така завдовжки, як сам підозрюваний. Закадровий голос роздратовано кидає: “Ми хочемо абсолютно точно знати, як почалося усе це свинство”.

Решта картини “І карлики починають з малого” – відповідь на вимогу слідчого, реконструкція скоєного.

Герої – карлики, чи, точніше, ліліпути, – ціла колонія осіб маленького зросту, ймовірно, з психічними розладами, загублена посеред лавових полів ¹. За відсутності президента закладу хтось напав на кухарку. Зчинилася буча. Вихователь (Пепі Хермін), залишений заміщати начальника, ув’язнив у своєму кабінеті одного бешкетника на ім’я Пепе (Герд Гікель). Решта не стерпіла свавілля.

Першій і останній епізод, в якому з’являється хтось сторонній - це коли на дорозі поряд з колонією зупиняється випадкова автівка. Але з крісла водія підіймається теж ліліпутка, гарно вбрана пані, щоби уточнити напрям. Подорожня не чує криків Вихователя, і вона сама з малих. Отже, це світ, в якому є тільки ліліпути і в якому все чомусь зроблено для великих. Справа не обмежується цілком очевидними комічними ефектами на кшталт сцени "шлюбу”, коли Омбре безуспішно силкується залізти на зависоке для нього ліжко до “нареченої” добрим десятком різних способів. Херцог використовує незвичайних акторів для гри з масштабами, з планами різної глибини, що породжує цілковито змінену реальність, де нема певності у точному розмірі того чи того об’єкту. Як наслідок створюється простір, де втрачено відчуття міри, тобто простір бунту. Позаяк більшість предметів неспівмірна з бунтівниками, то рішучість та жорстокість повсталих мають багаторазово перевищувати цю монструозну інсталяцію довкола; тільки так їх можуть помітити по-справжньому. Тому вчинок чреватий руйнуванням, а розмова – демонстрацією неадекватності. Наприклад, одна ліліпутка скаржиться на обідрані ноги, тут же на доказ знімає і з’їдає шматочок власної шкіри. Друга показує власноруч створене весілля засушених комах, достаючи одну за одною сарану-нареченого в костюмі з шовку, бабку-наречену, осу-подружку, батька нареченої, статечного жука в циліндрі.

Звістка: “вони вбили свиню!” – перериває процесію. Туша шкіриться на задньому дворі. Її, мертву, все ще смокчуть поросята. Вбивці навідріз відмовляються сказати, як саме вони те скоїли. Режисер наголошує на крайньому, патологічному біологізмові того, що діється. Вже один з перших кадрів – канібалістичний: курка завзято дзьобає свого здохлого родича. Потім те птаство – що б’є одне одного, б’ється за здобич – з’являтиметься ще не раз ².

Інші двоногі винахідливіші. Вони роблять те, що роблять, без жодної корисливості, не маючи жодної мети, окрім повстання; хоча привід зрозумілий, ніхто насправді не намагається визволити Пепе.

Натомість валять улюблену пальму начальства.

Вбивають свиню.

Потім, одного за другим, поросят.

Обливають гасом і палять вазони з квітами, примовляючи: “тепер вони справді цвітуть”.

У хмарах сірого диму - здається, так і відчуваєш його сморід – чимчикують блюзнірською процесією під хорові співи, несучи поперед себе розіп’яту на хресті макаку.

Нацьковують півнів одне на одного.

Жбурляють живих курей у кабінет Вихователя.

Є ще двійко сліпих: Азукар (Ерна Гшвендтер) та Ціпонька (Гертель Мінкнер), схожі на вартових, у беретах і чорних окулярах, з однаковими палицями, вони охороняють невідомо що і влаштовують таємничі забави віч-на-віч. Азукара прибирають за кадром, Ціпонька, схоже, конає сам по собі.

Останній у цьому ряді – верблюд.

Його взагалі тут не мало б бути. Невідомо звідки з’явився на вулканічному острові, в оточенні крихітних гуманоїдів, які заледве дістають йому до кінчика хвоста. Біологія остаточно накрила метафізику в саркастичному галюцинозі: “Подивіться на це побожне створіння. Все що вам треба – сказати “заради всіх святих” – і він уже опускається на коліна”.

Верблюд вивищується двогорбою вершиною над рештками здорового глузду. Єдину сім’ю перебили, єдиного бога сумістили з єдиною-таки, аякже, «за образом і подобою», мавпою, і світ, де людина - не міра речей, наповнили гідною того руйнацією. Анархія перемогла тотально, захиснику законності не лишається нічого, окрім божевілля. Вихователь біжить у пустелю, щоби першій-ліпшій колоді читати нотації:

- Ти, свиното, ану мерщій опусти свою руку. Хутко, кажу тобі. Не чуєш чи що? Ти чого тицяєш у мене пальцем?.. Як не опустиш руку, то я буду в тебе пальцем тицяти. І тоді побачимо, хто з нас довше витримає. Президент вибрав мене. А тепер опусти руку свою!

Свободи тепер удосталь, більше ніж розуму або бога, тож Омбре сміється.

А верблюд молиться і випорожнюється.

А Омбре все сміється і сміється.

Верблюда вбивати вже не треба.


¹ Зйомки йшли на вулканічному острові Ланцароте Канарського архипелагу

² Ці кадри, як і багато інших, супроводить заглавна музична тема картини: записаний Херцогом острівний фольклор “isa” у виконанні 12-річної аборигенки. Приблизний переклад тексту:

“Я не співаю, щоб бути почутою,

І не тому, що знаю як,

А тому, що мій брат наказав мені,

І я хочу підкоритися йому…

Я хочу лишитися в човні, де повно гвоздик,

Де я проведу свій час,

Розмовляючи з моїми коханцями”.


І карлики починають з малого/ Auch Zwerge Haben Klein Angefangen (1970, Німеччина, 90`); режисер, сценарист: Вернер Херцог; оператор: Томас Маух; актори: Хельмут Дьорінг, Пепі Хермін, Пауль Глауер, Гізела Хертвіг; виробництво: Werner Herzog Filmproduktion.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments