Тихе свято
Завтра відзначатимуть День Збройних сил України — свято, офіційно встановлене Верховною Радою рівно 25 років тому, в день ухвалення Закону «Про Збройні сили України» за два роки до того.
Малопомітне свято, якщо чесно. До 2014-го його якщо й відзначали, то дуже тихо, та й Збройних сил як таких у нас не було. А 2014-го указом Порошенка було проголошено офіційним вихідним День захисника України (14 жовтня) — набагато популярніший ще з початку 1990-х. 6 грудня, здається, приречене лишатися в затінку — такий собі додатковий привід для вручення нагород.
А втім, День ЗСУ теж вартий уваги.
Доки людська цивілізація далека від досконалості, доти військо, як і поліція, лишатимуться необхідним злом. Суспільство делегує певним професійним групам право на насильство для захисту від зовнішньої агресії (військові) чи від злочинності (поліцейські). Так, це прописані істини, і так, це поки що безальтернативно.
Коли 74 роки комуністично-нацистського жахіття закінчилися, більшості з нас здалося, що тепер усе позаду. Що не буде більше війн, не буде масових кровопролить, ніхто вже більше на нас не нападе, не окуповуватиме, що настане вічний мир.
Помилялися, звісно.
Дивно мені, колишньому хіпі — а, значить, і пацифісту — писати такі речі. Але хіпі — це першу чергу про свободу. Знаю навіть одну достоту кінематографічну бувальщину. Один американський хлопець, що подорожував по світу, приїхав до Лівії й там подружився з місцевим хіпарем. І тут-таки в країні почалася революція проти диктатора Каддафі. Тож патлаті друзі відклали пацифізм на деякий час і пішли воювати проти упиря. До речі, вижили обидва — американець, щоправда, опинився у тюрмі, з якої він вирвався дивом. Про цю історію навіть зняли документальний фільм.
Нашій свободі наразі загрожує інший тиран, і боронить її якраз українське військо.
Тож зі святом вас, наші Збройні сили.
Бережіть себе, хлопці й дівчата.
