Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Верховен і порожнеча

(за мотивами реального випадку)
8 травня, 2017 - 19:45

Не існує кращої поживи на роздуми про долю мистецтва, аніж, наприклад, показово естетська бесіда пуристів, котрі щиро вважають себе прибічниками певних різновидів кіна. До речі, пурист не конче мусить бути людиною обізнаною; шанувальник арт-хаузу, зокрема, може не знати, хто такий Пол Верховен, який, нагадаю, разом з «Зоряним десантом» і «Основним інстинктом», має в доробку цілком собі авторські «Турецькі солодощі» та «Четвертого чоловіка».

Так ось, про шанувальників. Вони – скажімо, представники німецького (чи українського - насправді країна тут не має значення) середнього класу - йдуть на нову картину вищезгаданого Верховена «Вона» з Ізабель Юппер в головній ролі. Йдуть, порадившись із журналістами, спілкування з якими, певно, також має бути ознакою наближеності до медійного світу. Вони дивляться на екран, гучно зітхаючи під час особливо провокаційних сцен. Ледь дочекавшись фінальних титрів, вони осідають у найближчій кав’ярні  й засуджують побачене. Лейтмотив звинувачення – "фільм не відповідає ідеалам авторського кіна, це якесь жанрове, майже голлівудське нахабство, перевантажене зайвими деталями. І взагалі – про що це кіно? Навіщо таке знімати?"

Та й дійсно. «Вона» не обтяжена метафізикою чи зайвими рефлексіями, тут немає довгих статичних планів чи протяжних монологів. Центральна фігура - передусім, людина дії, хоча не завжди з очевидними мотивами (що робить фабулу ще більш інтригуючою, а вчинки протагоністки – небезпечними). І тут є афекти, що сповнюють осяйні обличчя ревнителів "авторської чистоти"  щирим обуренням – жорсткий секс, мордобій, зґвалтування, вбивство. Все тут працює на сюжет, так що якщо хтось назве «Її» еротичною драмою, чи трилером, ба навіть еротичним трилером, цілковито матиме рацію.

Але талановитий режисер тому й талановитий, що не вкладається в жодні рамки, хоч ти порепайся всіма синефільськими натугами. Бо «Вона» не тільки розважає, а й змушує замислитись про вічну закляту опозицію жіночого-чоловічого, про схильність будь-якої людини контролювати і коритись одночасно, про суть влади як такої, про корені насильства в індивіді і в суспільстві, про природу обдарування самої Юппер, котра й зараз, у вже не дуже юному віці, вміє і виглядати сексуально, і блискуче грати найскладніші ролі.

Звісно, будь-який режисер знімає, передусім, для себе, точніше, для свого внутрішнього глядача, а останній, у певному сенсі, є квінтесенцією  всіх майбутніх глядачів стрічки. Тож готовий фільм – це угода з аудиторією. Якщо режисер цю угоду порушує, то вже не важать жодні маніфести, жодна позиція (яка дуже легко може перейти в позу).

Хай на екрані стрілянина чи вишукані формальні ігри – головне, аби обіцянку було дотримано, щоб я, глядач, отримав свою історію, і ця історія не лишила по собі посмак порожнечі.

А будуть це чергові «Месники» чи новий Ханеке - яка, за великим рахунком, різниця?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments