Від Голгофи до Шизгари
Історичний досвід у нашого люду за всі часи різнився згідно із приналежністю до цієї чи іншої верстви населення. Дисиденти мали свою долю, відмінну від емігрантської карми, а субкультурні групи на зразок гіпі чи панків взагалі випадали з будь-якої системи класифікацій. Тож не дивно, що всі автори цього огляду пригадують свою «контркультурну» епоху по-своєму - хтось на патріотичний «розрив аорти», а хтось всього лише в контексті розрізаних дружинниками модних кльошів.
Василь Рубан. На протилежному боці від добра. - К.: Ярославів Вал, 2016
У збірці романів Василя Рубана соцреалістичні цінності переведені в регістр боротьби українців за власну державу, але користі з цього небагато. Справа в тому, що до недавнього часу ім’я автора було депортоване з літератури, а те, про що він писав з власного досвіду, взагалі ніби як не існувало в нашому житті – тобто про Голгофу радянських тюрем і психлікарень. Власне, про сім тюрем і одну психлікарню в Дніпропетровську, де Рубан побував за українську ідею. Тобто за свою правду у своїй хаті, яка видавалася для тоталітарної культури етнографічною маячнею. Утім цінність текстів Рубана - не лише у досвіді виживанні під галоперидолом з аміназином та описі студентського побуту 1970-х вкупі з радянським сексом. Справа в тому, що з точки зору тодішнього українства це було життя у паралельному світі, яке вряди-годи перетиналося із офіційним. Іноді люди, як більшість героїв цієї книжки, мешкали в одній кімнаті гуртожитку, вчилися на одному факультеті, але кожен знав лише свою правду і віру. «Ти чув, що Микола Щорс, який Київ визволяв від німців, як тільки заїкнувся про українську армію, то його зразу ж застрелив у потилицю агент від Троцького, тодішній російський командарм? - Не чув. - А ти заглянь у радянську енциклопедію - й побачиш, що всі троє командирів української комуністичної армії, яка воювала проти німців і Петлюри: Щорс, Боженко і Черняк - загинули впродовж двох тижнів. – Я перевірю, але зараз не про це». Утім, зараз, нарешті, саме про це, і збірка Василя Рубана – це потужна, вдумлива, психологічна проза, яка не старіє з часом, бо «радянський» тип мислення у нас нікуди не зникав.
Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-Друк, 2016
Цей чудовий «роман речей» цілком може увійти до меморіальної трилогії про 1970-80-ті, в яких місце заброньовано за «Дітьми застою» Василя Кожелянка і «Victory Park» Олексія Нікітіна. Справді, всі три епопеї доповнюють одна одну. Немає значення, що одна з них про галицьке життя-буття за брежнєвської епохи, і лише дві другі – про суто столичні пригоди того часу. У будь-якому разі «предметні», «речові», «ширвжиткові» лінії сюжету в них важливіші за будь-яку «застійну» ідеологію. Так, наприклад, у напрочуд строкатій, як ковбойська сорочка, «Шизгарі» Сергія Батурина весь «утилітарний» зріз життя у 1970-х роках у Печерському районі Київа чудово проектується на решту союзних міст, районів і республік. Пригоди героїв у спальних районах радянської Вітчизни, назви музичних гуртів і ціни на модні шмотки майже всюди були однакові. Пісні під гітару біля під’їзду, перше шкільне кохання, магнітофонні бобіни та інша ностальгійна галантерея і бакалія того періоду – винні «бомби» і «бецмани», «по¬лотняна торба з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» а також, безперечно, вартість і якість джинсів. «Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», - коштували до ста вісімдесяти карбованців. Напівкустарні ж псевдоковбойські панта¬лони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з ве¬ликого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду».
Олексій Нікітін. Victory Park. – Х.: Фабула, 2016
По суті, метафоричний і метафізичний «Victory Park» Нікітіна для сьогоднішнього дня – це майже альтернативна історія, ось що таке цей авантюрний роман з часом, що трапився в Києві перед самісіньким розвалом Радянського Союзу. Адже про те, як велося нам в ту бровасту епоху, ви не знайдете в офіційних документах – газетних передовицях, спогадах будівничих Баму та іншого агітпропу. «Джинси Віля купив минулого літа, - починає свою «галантерейну» оповідь автор. - Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської Кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на «точці». Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена». І ще ця проза киває вбік забутого радянського кіно. Зокрема того, де герой Панкратова-Чорного представився Челентано, щоб потрапити на великосвітську тусовку. Те саме тут, у «Victory Park», де герой роману – викапаний актор Боярський, який безоглядно користується хлібосольною (і не лише) увагою місцевих жіночок. І все-таки «енциклопедія життя» в цьому романі набагато ширше представлена не стосунками героїв, а дружбою між звичайними побутовими речами. Сорочки «Wrangler» і журнал «Здоров'я», велосипеди «Україна» і «Мінськ», салат «Олів'є» з «Докторською» ковбасою і жіночі кросівки «Puma» тридцять шостого розміру. З яких, власне, і почалася ця трагікомічна історія загибелі Остапа Бендера місцевого розливу і заодно перемоги над однією, окремо взятою державою на мапі колишньої нашої Батьківщини.
Андрій Курков. Львівська гастроль Джимі Гендрікса. – Х.: Фоліо, 2015
…Наразі складається враження, ніби сам Львів вибудовує сюжет цього твору. Не шкодують зусиль для цієї затії також мешканці міста Лева і заодно герої роману, які розсипають сторінками твору іноді справжні геополітичні перли. «Деякі міста існують тільки для того, щоб хтось мріяв до них потрапити», – значить литовський хіпі, приїхавши до міста своєї юності. «Колишній світ складався з умовностей, тому і розсипався», – з ностальгією констатує колишній агент КДБ, який, власне, виловлював цих самих гіпі за радянського часу. Нарешті, сам автор чи не силоміць збирає докупи у своєму «львівському» твориві розсипані скалки часу. Так, з-поміж особливостей «Львівської подорожі Джимі Хендрікса», крім топографічної конкретики Львова, маємо вищезгадану присутність реальних осіб тамтешнього соціокультурного середовища – письменника Юрка Винничука, відомого львівського гіпі й правозахисника Аліка Олисевича і навіть голову Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Львівщини Михайла Ватуляка. Що ж до решти сюжетних колізій, то лише завдяки «романному» Юрку Винничуку вони набувають сякої-такої доцільності. Щоправда, не без допомоги метафізики впереміш з містифікацією, якою славиться цей автор. Річ у тому, що більшу частину «Львівської подорожі…» займає опис трудових буднів колоритних персонажів серед яких хіпі, бомжі, кагебісти, а також колишні перукарі, чиє мирне життя поволі ускладнюється нагнітанням незрозумілої тривоги і паніки. Героїв цієї сухопутної історії переслідує запах моря і крики чайок, які часом поводяться не гірше, аніж у трилері «Птахи» Альфреда Гічока.
Олесь Ульяненко. Яйця динозавра. – К.: Люта справа, 2016
За життя на автора цієї збірки малої прози накладалася церковна анафема, а комісія з питань захисту суспільної моралі визнавала його твори відверто порнографічним, вилучаючи з продажу. Тож не дивно, що вже по своїй трагічній смерті він цілком символічно, мстиво й зловісно, а насправді – цілком натурально, у звичній манері, тобто «з примруженим на весь світ оком кулеметника» - не дуже намагається потрафити цензурі. Книжку збирали друзі, тож якби не вони, раннього Олеся Ульяненка, розкиданого в періодиці, ми навряд чи б прочитали. Упорядники збірки вважають, що Ульяненко «був американським письменником, який пише українською». Хоча, давно вже було відомо, що «бандитське» чтиво цього автора завжди нагадувало чуттєво-вульгарну прозу Чарльза Буковскі часів збірки «Південь без ознак Півночі». Правда, «національний» антураж інакший, пізнього радянського розливу, а динаміка сюжетів про життя і смерть - та сама тягуча, безхитрісна, відверто тілесна. З іншого боку, як у Буковскі, ці писання - пронизливий гімн, блюз і надривна ода злиденній юності, голодній зрілості, кримінальному мужнінню. Чоловіки тут або безжалісні покидьки, або романтичні волоцюги, що ж до жінок, то іноді вони все ж таки складаються у фантасмагоричний образ «Батьківщини-героїні», оскільки туги за «національним» у текстах Ульяненко ніхто не відміняв.
