Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Вся влада — уяві

20 квітня, 2018 - 12:36

Шанувальникам таланту Террі Гілліама його фільм «Імаджинаріум доктора Парнаса» треба подивитися хоча б через те, що навіть у своїх недоліках він є достоту гілліамівським; решті глядачів ця робота може бути цікавою з тих же причин.

Головна суперечність «Імаджинаріуму» — між візуальною мовою і драматургічною структурою. Це ще більш дивно з огляду на те, що співсценаристом виступив Чарльз МакКеовн, з котрим Гілліам працював над своїм найкращим фільмом — «Пригоди Барона Мюнгаузена».

В основному сюжеті йдеться про сивочолого доктора Парнаса (Крістофер Пламмер). Парнас вірить, що доки він розказує свою історію про світ, сам світ існує. Щоб оповідь не припинилася, доктор уклав угоду з дияволом в особі містера Ніка (Том Уейтс), отримавши спочатку безсмертя, а потім ще й молодість та щастя з коханою жінкою в обмін на свою першу дитину, котру містер Нік забере, коли тій виповниться 16 років. За серце Парнасової дочки красуні Валентини (британська акторка Лілі Коул) змагаються помічник доктора Антон (Ендрю Гарфілд) і врятований Антоном і Валентиною від смерті Тоні (його роль грають одразу четверо: Хіт Леджер (помер під час зйомок), Джонні Депп, Джуд Лоу, Колін Фаррелл).

Ось, власне, побудова цих двох ліній — боротьби Парнаса з підступами Ніка й особливо змагання Тоні і Антона за юну Валентину — не надто переконлива. Парнас постає як постійно засмучений п’яничка аж до кінця фільму, Антон — монотонно запальним романтиком; лише Тоні, у втіленні образу якого поєдналися зусилля настільки видатних виконавців, являє собою доволі колоритного персонажа, функція якого, однак, до самого кінця лишається неясною: він грішник, пророк, агент Ніка, просто заблукала душа чи невдалий месія? Чому його переслідує Нік, чому він робить і зло, і добро водночас, не маючи при тому в собі жодної інфернальної широти, котра б і дозволяла бачити в ньому героя мефістофелівського масштабу? Здається, що ці характери та їхні пригоди потрібні просто для того, щоб заповнити місце в сюжеті, і коли вони вибувають з гри, це не має жодних наслідків — ані емоційних, ані оповідальних; лишається прикре враження, що від відсутності Тоні й Антона нічого особливо не змінилося б. З тими-таки недоліками сценарної основи (загостреними до того ж наглою смертю Леджера) пов’язані і банальність діалогів, і зайвий мелодраматизм ситуацій.

Незавершеність або важкість наративу — звична вада Гілліама як режисера-візіонера. Фільм, однак, рятують дві речі: робота акторів і... Імаджинаріум доктора Парнаса.

Серед виконавців — окрім чудового квартету, що грає Тоні — варто виділити, звичайно, Вейтса. Сучасний екран ще не бачив настільки стильного, багатогранного Люцифера. Цей азартний ловець душ у чорному циліндрі та з незмінною цигаркою на мундштуку переграє всіх довкола вже завдяки своїй присутності: йому достатньо нічого не робити, він сам по собі створює напруження в кадрі. Незвична зовнішність є також превалюючою рисою Валентини-Коул, однак це вже не стільки сила характеру, скільки живописна переконливість — тут той випадок, коли можна сказати про образ, що зійшов прямо з полотна.

Що ж до Імаджинаріуму, то це декорований по-бароковому пересувний театр, підкреслено анахронічний у сучасному мегаполісі. Головний атракціон тут — магічне дзеркало, пройшовши через яке, потрапляєш у світ власних фантазій. Фантазм — додатковий вимір будь-якої стрічки Гілліама. Видіння є найсильнішою стороною й «Імаджинаріуму», вони довершені не тільки візуально, а й драматургічно. Описувати їх марно — треба бачити. В аморфній основній історії ці мікросюжети-галюцинації вирізняються чіткою структурованістю, вони утворюють окреме намисто візій, фактично — картини в картині. Виходячи з цього, Гільям поставлене перед самим собою завдання, а також дану глядачеві (у назві твору) обіцянку виконав: головним героєм тут є навіть не сам доктор Парнас, а його дивна машина, тобто чарівний простір, що витягає бажання з наших заморочених цивілізацією голів і робить їх реальними.

Це підтверджує фінальний епізод, котрий може розглядатися як реалізація бажань самого Парнаса. На перший погляд, він просто виходить до цивілізації, розчиняється у ній, працюючи звичайним собі вуличним лялькарем. Однак ми не бачимо, як він вийшов з Імаджинаріуму і чи вийшов із нього взагалі. Тож вся реальність раціонального, хмарочосно-автомобільного мегаполісу включно зі щасливою у шлюбі Валентиною, з незнищенним Ніком за лівим плечем — Парнасове/Гілліамове задзеркальне/заекранне творіння.

Власне, задзеркалля Імаджинаріуму є кінематографом як таким.

Хорошому фільму зовсім не обов’язково розказувати вам велику історію. Достатньо лише кількох кадрів, які назавжди відіб’ються на вашій сітківці. Достатньо показати вам ті сни, які ви й не сподівалися побачити. Достатньо перетнути межу екрану.

Світ продовжує існувати, бо здатен мріяти, бо Террі Гілліам продовжує показувати своє кіно.

Весь світ — театр, весь світ — кіно, вся влада — уяві. Решта — від Ніка.

                ***

Імаджинаріум доктора Парнаса / The Imaginarium of Doctor Parnassus (2009, Великобританія-Франція-Канада, 122`), режисура: Террі Гілліам, сценарій: Террі Гілліам, Чарльз Маккеоун, в ролях: Хіт Леджер, Крістофер Пламмер, Верн Тройер, Лілі Коул, Ендрю Гарфілд, Том Вейтс, Джонні Депп, Колін Фаррелл, Джуд Лоу, виробництво: Davis Films, Grosvenor Park.

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments