Історію творять мученики, а не мучителі.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

З носка

8 липня, 2020 - 11:19

На днях у мене трапилася мимовільна дискусія зі знайомою в інтернеті.

Вона не через переконання, а радше в порядку виклику написала, що в СРСР жінки мали більше можливостей, ніж на Заході: виборчі права й рівна оплата з’явилися раніше, перша жінка-космонавт, виборні посади тощо. Ну й 8 березня вихідний, додам від себе.

Можна було би нагуглити пару статей, де все це ґрунтовно аналізується. Але я вирішив виходити з того, що знаю без додаткової довідки, а, головне, що пам’ятаю про ті роки — 1970-ті — початок 1980-х.

З виборами просто: дуже легко давати те, чого немає. Прийшла на дільницю, опустила бюлетень з одним-єдиним прізвищем — ось тобі й волевиявлення. Те ж саме з посадами. В «депутатки», які нічого не вирішують, ще могли «обрати». Але якщо казати про структури, дійсно наділені владою, то достатньо подивитись на склад тодішнього Політбюро і знайти там бодай одну жінку. Те ж саме з партсекретарями всіх рівнів, від району до республік. І з Радою міністрів (ах, так, Фурцева — міністерка культури, як я міг забути).

Що ж до космонавтів, то Терешкова для показухи в загоні була. До і після неї літали винятково чоловіки. В 1982—1984 з’явилася Савіцька. На тому список закінчується.

Ще один ностальгійний аргумент: мовляв, он скільки жінок тоді працювало. А на яких роботах? Класична постать залізничниці, доярки чи прибиральниці — ще одне свідчення, кому на тій Русі жилося добре. Важка, малооплачувана й некваліфікована праця для жінок — залюбки. А, наприклад, серед інженерів і головних редакторів ЗМІ багато було інженерок і редакторок?

Отакі соціальні ліфти.

Ідеал радянської родини лишався незмінним до самого кінця імперії: приходять з роботи чоловік і дружина, потім чоловік — на канапу, а дружина — на кухню й до дітей, якщо є. Тобто відпрацьовує ще другу зміну безоплатно.

Про весняний день краси, горілки й олів’є навіть говорити не буду. Та ж сама безоплатна робота для «наших чарівних». Тільки готувати вдесятеро більше й посуд мити після орди гостей.

Я, втім, кінокритик і тому на думку мені спадає фільм, що явив ідеальний взірець брехні про радянських жінок.

Головна неправда в «Москва сльозам не вірить» — кар’єрний злет героїні в другій частині. Завбачливо опустивши проміжні етапи, нам показують, як мати-одиначка, вклавшись спати затурканою студенткою, прокидається вже директоркою заводу.

Директоркою могла бути тільки комуністка. А матерів-одиначок у партію не приймали. Крапка.

Режисеру, мабуть, це все здалося занадто красивим, тож кинув у бій чоловіка з народу, слюсаря Гошу, в якого розумна і вольова керівниця моментально закохалася і єдине завдання якого — всіляко знецінювати те, чого Катерина досягла, і в кожній розмові вставляти свою надзвичайно цінну думку про місце жінки.

Мені дійсно цікаво: як Кіноакадемія, після 1960-х, після двох хвиль фемінізму дала «Оскара» цій мізогінній казочці? Політика розрядки зовсім почуття смаку відбила?

Менше з тим.

СРСР був тюрмою народів — безперечно. Але вдвічі тяжчим тягарем ця неволя лежала на жінках.

Тому для мене, окрім усього іншого, фемінізм — це найпослідовніший антирадянський рух. Його, по-хорошому, мали б у першу чергу підтримувати патентовані ультраправі борці з червоною загрозою та російською експансією. Якщо хто й доб’є рештки комунізму, що все ще сидить у багатьох головах — так це саме феміністки.

Україна стане дійсно вільною, коли стануть вільними українські жінки.

Прислів’я, що дало назву фільму Володимира Меньшова, повністю звучить так: «Москва сльозам не вірить і б’є з носка».

Пора вдарити у відповідь.

Причому так, щоб мало не здалося.

Газета: 
Новини партнерів