Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Згарища

13 травня, 2016 - 18:06

«Маргаритки» (Sedmikrбsky, 1966) Вєри Хітілової вважаються одним з наріжних творів чеської «нової хвилі». Однак, на мою думку, значення цього фільму набагато більше: він чи не найяскравіше передає дух 1960-х як такий, лишаючи позаду решту європейських чи американських аналогів. Нижче – мої роздуми про цю видатну роботу.

***

Це ще не  картина – обрамлення:  кадри воєнної хроніки під маршоподібний мотивчик напочатку і з гучною канонадою наприкінці. Все вибухає і спалахує на льоту, навідліг, зі швидкісною безтурботністю. Стріляють з літаків по інших літаках і по кораблях, по землі і по руїнах, де, можливо, не лишилося жодної живої душі. Ані часові, ані географічні ознаки не акцентовані, то така взагалі-війна, війна будь-де і будь-коли. Ще початкові кадри чергуються з крупними планами повільно працюючого, мабуть передавального – з різнорозмірними коліщатками – механізму.

Отже, є ціль, є відстань до неї, і є пристрої, що допомагають досягти цілі або уразити її. Базовий елемент – саме відстань. У “Маргаритках” важливою є дистанція і пов*язані з нею відчуття.

Перші біологічні істоти перед об*єктивом – двійко юних дівчаток, як водиться, білявка і чорнявка,  згідно зі списком ролей –Марія 1 (Житка Черхова) і Марія 2 (Іванна Карбанова), хоча імена тут не важать. Їхнє представлення відчутно іронічне стосовно попереднього образного ряду, останнє нагадування про який – палаюча стіна, вона обвалюється на словах “нічого не можу нормально робити”. Механіка завершилася, тож дівчата самі вдають незграбних ляльок, звукова доріжка послужливо рипить. А власне сам сюжет запускається комічним ляпасом, що одна дає другій, – і тим остаточно перекреслює дистанцію.

Дистанції нема, буття Марії-Черхової і Марії-Карбанової цілком і довершено безцільне. Їм достатньо лише до всього доторкнутися, все помацати, скуштувати на смак. А також надпити, надкусити, порвати, порізати, зіпсувати (“увесь світ зіпсований – значить, ми так само зіпсуємося”). Тому тому світ мигтить і пританцьовує, і в ньому панують різні множинності: замки, ключі, велосипеди, потяги; харчі, фотографії, тканини, чоловіки; вогонь, металобрухт, квіти, вода. І, врешті-решт, справжній рай для ненажер, величезна бенкетна зала з неозорим столом, що ломиться від наїдків та напоїв. Це дуже речова реальність і водночас нескінченне ігрове поле, на якому є тільки суцільне тут і тепер, а привласнення замінено святкуванням.

Хоча щільність цієї багатобарвної матерії надзвичайно висока, дівчата проходять крізь неї без найменшого опору, серед надконкретних речей перебуваючи надумовно. Звідси гіньйольна сцена взаємного шматування ножицями у другій половині фільму; героїні не просто ріжуть одна одну, вони фрагментують зображення як таке. Феєричну легкість існування диктує їхня природа - абсолютно кінематографічна; серед дорослої обумовленості вони - невагомі екранні привиди, звідси ж два наскрізні питання, котрими вони переймаються майже всерйоз: “це що-небудь означає?” і “чому нас ніхто не помічає?”

Бенкет-руйнація у виконанні невгамовного дуету у вищезгаданій залі - то контркультурний акт, чудова метафора доби Вудстока і Латинського Кварталу, апогей свята непокори, а також і фільм у фільмі. Маючи плоть кінообразів, усе можна переграти. Скинення з люстри в ріку сприймається як тимчасова покара, котрої можна уникнути ще одним розкішним гепенінгом: улаштувавши знущальне сюрреалістичне прибирання з непроникними обличчями. У відповідь уже люстра валиться зі стелі, – чергове з падінь, що повторюються протягом фільму, однак єдине, що відбувається згідно з усіма складовими війни: ціль, відстань, знаряддя. Через те й кінчається вибухом. Себто ударом звідти, де машини нищать інші машини, міста, краєвиди.

Той простір розріджений максимально. Там майже нічого нема, окрім далеких розмитих об*єктів, котрі з*являються, щоб бути стертими остаточно. Відчуження, чиїм абсолютним утіленням і є, насправді безупинна, війна, знову візьме своє.

Але ця історія не про ціну миру, не про тих, хто засмучується від вигляду розтоптаного салату-латука, і навіть не про кінець 1960-х. Вона про життя і про смерть – як будь-яка добра історія.

*«Маргаритки» / Sedmikrбsky  (1966, Чехословаччина,  74`), режисура – Вєра Хітілова,  сценарій: Вєра Хітілова, Естер Крумбахова,  Павел Юрачек, оператор: Ярослав Кучера, актори: Житка Черхова, Івана Карбанова; виробництво:  “Filmovй Studio Barrandov”.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments