Дев’яносто дев’ятий рік. Віват Академія
Маю задоволення розчарувати адептів теорії загального відступу і руйнації: не дивлячись на певні островки дикунства, невігластва і некомпетентності, наша крихка і тендітна цивілізація невпинно рухається вперед та нестримно розвивається. Робляться нові відкриття, розширюється ареал існування людства, підвищується та ускладнюється рівень матеріального виробництва, знижується рівень насильства, зменшується смертність від хвороб, підвищується тривалість та якість життя, збільшується обсяг інформації, яку генерує людство, ускладнюється її структура і рівень її обробки, ускладнюється структура комунікацій та прийняття управлінських рішень.
Втім, саме протиріччя між обсягами інформації та рівнем її сприйняття з одного боку, а також між урізноманітненням суспільних комунікацій та рівнем складності систем прийняття управлінських рішень з іншого призводять до соціальних та політичних криз, які ми спостерігаємо зараз.
Розв’язання поточних (і ще більш потужних майбутніх) криз, а також і прогрес людства як такий забезпечує сьогодні системна наука.
Не розуміти цього, нехтувати наукою і освітою – означає відмовлятися від розвитку, викреслювати себе з майбутнього. Це вірний шлях до побудови навколо себе архаїчного острівка суверенного дикунства.
Сьогодні є модним критикувати науку і, в першу чергу, - вітчизняну систему організації науки. Не сумніваюся, що з нагоди 98-річчя Національної академії наук та її президента постане чергова хвиля критики та порад з докорінного реформування нашої науки.
При цьому, свідомо чи несвідомо, критики плутають науку та суспільство, науку та організацію науки, не розрізняють замовників, виробників та споживачів наукового продукту, способи та методи його «виробництва», засади та підґрунтя, що забезпечують функціонування та розвиток науки в соціальному середовищі – як національному, так і глобальному.
Втім, критика, хай і не дуже кваліфікована, не є проблемою, це є навпаки – позитивним фактором і навіть ресурсом розвитку науки, бо означає, що наука перетворилася на предмет суспільної дискусії, на елемент життєвого ландшафту.
І хай навіть дискусія щодо майбутнього національної науки не завжди тримається на відповідному фаховому рівні, добре що вона взагалі є. По-перше, добре, що ця дискусія вийшла за межі псевдо-елітарного, кулуарного прийняття рішень; по-друге, наше суспільство заслужило право вирішувати свою долю і долю своєї науки, тобто – свого майбутнього; а по-третє, саме суспільство має бути основним замовником наукового продукту, отже науковцям слід звикати до діалогу з суспільством.
Те, що сьогодні інформація є доступною, і будь-хто може легко говорити про речі, про існування яких ще вчора мав більш ніж розпливчасте уявлення, хоч і очевидно знижує вартість дискусії, але має сенс з точки зору соціальної адаптації і суспільної самоорганізації: ми привчаємося не боятися приймати та втілювати незвичні рішення на основі нової інформації, ми адаптуємося жити і функціонувати у світі невпорядкованих інформаційних потоків.
При цьому фахова дискусія хоча і страждає, але також отримує певний зиск, бо стає контрольованою з боку суспільства, стає об’єктом суспільного інтересу, і це забезпечує приток нових ідей і людей.
Тож, не треба боятися, що сонми аматорів начитаються «Вікіпедії» та почнуть пхатися до фахових дискусій зі своїми думками, опініями та порадами. З цим треба вчитися працювати та використовувати це як важливий майбутній ресурс.
Боятися треба того, що самі вчені – на хвилях самозаспокоєння та поступової деградації - почнуть використовувати «Вікіпедію» як дослідницький інструмент та джерело знань. Що втративши школу та методологічну базу, науковці забудуть про науку та загрузнуть у зведенні корпоративних рахунків, розподілі галузевих нагород та грошей, у дрібній корупції та плагіаті. Якщо щось і може знищити нашу науку, то саме це, а не думки інфантильних дилетантів чи навіть зменшення фінансування.
Отже, реформа науки, про яку ми говоримо мабуть від дня заснування нашої академії, має бути спрямована на убезпечення розвитку науки від цих загроз. Така реформа є складним процесом, якій потребує в першу чергу інтелектуального ресурсу і багато часу. Вона стосуватиметься не лише науки, але і вищої, професійної і навіть шкільної освіти. Тоді ми отримаємо сталий бажаний результат. Тож на швидкий зиск чекати не варто.
Тому засмучують і дивують як палки захисники нашої системи управління наукою, так і гарячі прихильники радикальних реформ. І ті, і інші є, по суті, трунарями вітчизняної науки: перші воліють намертво законсервувати наявну неефективну і відсталу систему, а другі – зруйнувати все без розбору.
Втім, реформа, хоч і важко, але йде. В тому числі, завдяки зусиллям самих науковців та бажанню керівництва академії. Коли ми почнемо отримувати результати реформи, залежить від багатьох факторів, в тому числі і від консолідації зусиль науковців, і від політичної волі уряду, і від зацікавленості суспільства в науковому результаті.
Мені важко про це писати, але сьогодні одним з головних гальм реформування академії є чимала частина керівників академічних установ. Люди шановного віку, увінчані численними регаліями, посадами, вони чесно не розуміють сенсу пропонованих реформ, а тому відверто саботують їх. Втім, їх можна зрозуміти: перед ними стоїть яскравий приклад реформи російської академії, який призвів до фактичного знищення цілих наукових шкіл та занепаду багатьох провідних інститутів. При цьому позитивного досвіду західного реформування (на якому власне і базується розроблена національна реформа) вони не знають, бо завжди були більше орієнтовані на схід. А недоступність західного досвіду і практик – це вже не лише проблема нашої освіти, але і урядова політика, бо багато років різні уряди вперто блокують науковцям можливості міжнародних контактів. Отже, як і будь-яка соціальна реформа, реформа науки – це багатосторонній рух, що потребує зусиль і науковців, і політиків, і суспільства.
Головне – є запит на реформу. Він є в науковому середовищі, в політичному колі, він є в суспільстві. Він також є в міжнародному співтоваристві – ми давно є невід’ємною складовою глобального наукового простору і маємо нарощувати там свою ефективність. Тому дев’яносто восьмий день народження Національної академії наук особисто я зустрічаю зі стриманим, але оптимізмом. І гадаю, що не зважаючи на всі наявні проблеми, ми успішно подолаємо 100-річний відрізок. А може, навіть, і не один. Віват, Академія!
