Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

07.03—13.03.2014

Україна вийшла зі складу СРСР не цілком законно, — поскаржився, наприклад, колишньому голові Меджлісу Мустафі Джемілєву президент Російської Федерації Володимир Путін
13 березня, 2014 - 17:20

Просто як живу бачу перед собою цю картину:

Жовтень 1942-го, голос диктора Юрія Левітана закінчує зведення Інформбюро, яке рве безвихідним відчаєм поразок душу, а потім додає:

— А зараз, щоб представити весь спектр думок з приводу причин радянсько-німецького конфлікту, включення доктора Геббельса з берлінської радіостудії... Після чого буде прямий ефір генерала Власова з Праги. Він спробує пояснити радянському слухачеві причини свого переходу на бік ворога... — Утім, ні, помилочка вийшла, — виявилось, це наше з вами тривожне сьогодення, — всього лишень чергове телешоу Савіка Шустера в прямому ефірі, і прізвища в ньому звучать зовсім інші... Щойно вимкнули російські канали кабельні мережі та інтернет-провайдери, але не замовкає гомін пропаганди у вітчизняних телеканалах та інтернеті. Так, і без Шустера в нашому ефірі вистачає голосів, що набили оскомину навіть самим їх володарям. Ні, я не лише про чужих. Я про своїх, навіть про тих, із ким ще вчора можна було час від часу зустрітися на Майдані. Про тих, хто і тоді і зараз в основному говорять, хоча краще б вони мовчали. Одні, що начебто мають стосунок до силових відомств, закликають з шаблею наголо штурмувати Перекоп і форсувати Сиваш. Інші навпаки, готові віддати «совкові» області України, щоб спокійно «будувати Європу» в безногому обрубку, який залишиться... Вимагають заборонити Партію регіонів уже після того, як із неї вийшла більшість негідників, вимагають заборонити комуністів, розчистивши дорогу Вітренко, і геть зовсім ніхто не згадує про заборону «Українського вибору» Медведчука — чи то від великої забудькуватості, чи то від німого благоговіння перед похмурою фігурою його кремлівського кума. Багато розмов, багато істерики і навпаки, повної втрати сил і розчарування.

• Майдан начебто переміг, межі миру відсунулися далеко за межі затишного обжитого, намоленого і политого кров’ю периметра барикад. Перемога без перемоги, лише перший крок на довгому шляху, замість очікуваного торжества і почивання на лаврах. І замість того, щоб піти далі, замість того щоб перерости на широкий суспільний рух, у громадські організації і нові політичні партії, покликані замінити наскрізь прогнилі лише за назвою «опозиційні» старі, Майдан наполегливо продовжує стояти всередині барикад. Що й казати, громадянське суспільство, якому вже після перемоги революції для його функціонування потрібні барикади на центральних вулицях столиці, не варте й краплини крові, пролитої за його перемогу. Значить, ми ще не виросли достатньо, щоб відірватися від грудей революції, значить потрібно пройти до кінця весь нинішній конфлікт із Росією, можливо пережити ще один етап революції, щоб позбутися  тих, хто в ці смутні дні намагається нажитися на її плодах. Більше того, краще з того що відбувається в ці тижні з Україною, це що ситуація всередині країни і світ довкола нас не дають нам жодної секунди на розслаблення, самолюбування, ейфорію від перемоги, які ми дозволили собі 2005-го. Нас чекають ще роки і роки до скреготу в зубах важко працювати, ми поховаємо ще не одну Небесну сотню, але ми більше не проспимо свою перемогу так бездарно, як зробили це вже раз. Але наразі лише втома, страхи, невпевненість, розчарування і холодний відчай змушують багато говорити, багато писати, в надії забалакати тисячі повсякденних великих і малих проблем. Говорити, і добалакуватися часом до такого.

• — Україна вийшла зі складу СРСР не цілком законно, — поскаржився, наприклад, колишньому голові Меджлісу Мустафі Джемілєву президент Російської Федерації Володимир Путін. Ось воно як, отак усе це, — військові навчання, окупований Крим, загроза глобальної війни, — все це для того, щоб поговорити зі світом про минуле, змусити всіх згадати про СРСР? Все це просто через те, що ні з ким поговорити по душах, що ніхто вже не прийде до нього просто так, просто тому, що йому приємно з тобою посидіти, випити, згадати? Всі вони приходять до нього через те, що їм щось потрібне від нього? А він, зовсім один, і відчайдушно хоче повернутися в ті роки, коли був СРСР, коли він був молодий, і в нього ще були друзі, було кохання? Ні, не віриться мені в таку версію подій. Боюся, в ті далекі роки він щиро дружив із тими, від кого щось було потрібне йому самому. І того минулого, про яке він мріє, повернути вже не можна, бо його й не було зовсім. І скільки ні влаштовуй історичних реконструкцій, скільки не переписуй на стару музику нові слова гімну, скільки не проводь гучних парадів, і не брязкай ядерною зброєю, того СРСР йому вже не відновити. І чим більше він розмахує зброєю перед носом колишніх своїх союзників, тим далі від Росії вчорашні республіки колишнього СРСР. Після Криму, вже й найближчі — Казахстан з Білоруссю відвернулися від нього. Все що залишилося тепер — самотність старої людини, яку залишили всі: віддана йому дружина, вчорашні друзі і пам’ять про минулі дні, яка розчиняється Він намагається схопити міраж минулих днів, стискає до крові долоні, але це все туман, морок, і минуле йде назавжди. З нього з тобою назавжди залишаються лише задушливі кошмари, які навряд чи варто нав’язувати іншим. Поруч немає нікого? Значить, залишилося, хіба що, грати в російську рулетку з самим собою, до того самого єдиного патрона.

• У вівторок ми почули заяву ще однієї дуже самотньої людини. Спершу він затримав початок свого брифінгу, затримав рівно настільки, щоб послухати до кінця виступ нового українського прем’єра Арсенія Яценюка. Потім, із запізненням, він все ж таки вийшов до нечисленних російських журналістів, присутніх у готелі Ростова-на-Дону... Вийшов усе в тому ж костюмі, сорочці та краватці, в яких з’являвся перед камерами в минулі рази, начебто тікав з країни в чому був. Працівник, що відповідав за проведення прес-конференції, вперше не представив його як чинного президента України. Так, тепер російські ЗМІ називають його нейтрально — «четвертий президент України». Не підкопаєшся — дуже дипломатично, приблизно як Ющенко третій, Кучма другий, а Кравчук перший, а всі разом КОЛИШНІ. Він вийшов із великим запізненням, трохи розсіяний, зібрався з силами, і розпочав з твердження, що він усе ще живий. За 8 з половиною хвилин розмови ні про що, промови, яку без перекладача не зміг би зрозуміти навіть фанатичний шанувальник програм Дмитра Кисельова, Віктор Янукович словами гімну сухо констатував, що, всупереч усьому, не лише він сам, але й Україна наразі не померла, а потім розвернувся, і, не відповідаючи на запитання, мовчки пішов у історію. В історію, бо навряд чи йому ще раз дадуть слово в ефірі російських телеканалів. Ці його 8 хвилин, як і минулі півтори години, коштували російській економіці мільярдних втрат. Стара самотня людина. Не потрібний тепер навіть Путінові, який прихистив його. Перешкода, страшне нагадування, як дзеркало власного характеру і власної долі. Ще півтора десятиріччя, навіть 10 років тому Путін міг, усупереч чималій різниці в зрості, дивитися на Януковича звисока. Він — у минулому офіцер, а тепер президент великої країни, і цей кримінальний злочинець у минулому, і злодій сьогодні. Тепер же, тепер вони зрівнялися. Однак Путін це Янукович помножений на 20 — 20 російських Межигір’їв. Януковичу не вдалося піднятися до висот Путіна, навпаки, це російський президент скотився до рівня Януковича. Падіння ще не закінчилося, але дно — ось воно, зовсім близько. Дно падіння Путіна — це ця велика, незграбна, недоладна людина.

• І як Янукович двічі підняв проти себе всю Україну, так тепер і його російське втілення — Володимир Путін робить все щоб українці, нарешті, через 23 роки незалежності об’єдналися в єдину політичну націю, щоб увесь світ нарешті прийняв Україну не як країну, де лежить Чорнобиль, не як випадковий продукт напіврозпаду СРСР, не як заповідник олігархії та небаченої корупції, а як європейську націю. Володимир Путін за перші два тижні березня не просто об’єднав Україну, він об’єднав весь світ у щирому бажанні прийняти Україну, допомогти їй. Дякуємо, Вікторе Федоровичу! Дякуємо, Володимире Володимировичу! Україна в усіх смислах вас ніколи не забуде!

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments