Біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна
Михайло Грушевський, український історик, політичний діяч

Хто кого винайняв?

Про підсвідомий комплекс боса-роботодавця Петра Порошенка
22 вересня, 2014 - 17:43
Про підсвідомий комплекс боса-роботодавця Петра Порошенка
ФОТО REUTERS

На Петра Порошенка за останні тижні обрушився шквал критики. Як заслуженої, так і не зовсім. У президентській команді відбиваються: мовляв, це все виборча кампанія винна, конкуренти «Блоку Порошенка» наскакують на Петра Олексійовича, а глава держави вчиняє правильно, він має стратегічне бачення виходу країни з кризової ситуації, у нього сильна команда.

А тим часом усі бачать, як російсько-терористичні сили чхають на вже двічі укладене перемир’я, як на Донбасі гинуть наші хлопці і як триває відступ українських військ, як гальмується модернізація армії та оснащення її та Нацгвардії зимовою амуніцією, як не очищуються штаби від московської агентури та корупціонерів у погонах, як на високі посади призначають персонажів з вельми сумнівними «історіями успіху», як зарубіжні вояжі глави держави приносять (крім оплесків у парламентах) не так багато реальних здобутків, як речники президентської адміністрації не вважають за потрібне пояснити народу те, що викликає у цього самого народу щонайменше подив.

Скажімо, 16 вересня Президент призначив головою Кіровоградської облдержадміністрації Сергія Кузьменка. Це – народний депутат України, член фракції Партії регіонів (до 22.02.2014), який 16 січня проголосував за диктаторський пакет законів Януковича. Якою була офіційна мотивація такого призначення? А ніякою. Не дивно, що і в області, і поза нею таку кадрову політику багато хто розцінив як плювок в обличчя громадянському суспільству. А раніше деякі колишні «молоді члени команди Черновецького» розповзлися по партійних списках й мажоритарних округах від «партії влади» та здобули певні хлібні посади. Знов-таки, неясно, через які особисті та професійні чесноти ці персонажі стали незамінними…

Отож не дивно, що Валентин Торба пише у «Дні»: «…Візит Петра Порошенка в Сполучені Штати виглядає обнадійливо – може, й справді допоможуть? Особливо враховуючи те, скільки разів підіймалися з місць в оваціях конгресмени при промові нашого Президента. Що-що, а промови Петро Олексійович промовляти вміє. Слухаючи його аж хочеться вибачитися за свою критику. Потім згадую рідний дім під окупантом, загиблих у пастках хлопців та так і не зроблені обіцяні кроки по «кадрових висновках». Після цього піднесення від промов відпускає. Справді, дуже добре, що наш Президент попросив у американців зброю, а вони з оплесками розчулено підривалися з місць співчуваючи нашому горю, але з народом як з дитиною – обманювати довго не вийде».

Може, автор «Дня» надто прискіпливий? Та ні. Он Інна Долженкова у «Телекритиці» синхронно написала про «проколи» команди глави держави і про те, що ніхто з Адміністрації Президента, зокрема й його прес-служба, жодного разу не виступила з роз’ясненням незрозумілих загалу ситуацій – з перемир’ям, із затримкою з повною імплементацією Угоди Україна – ЄС, з виборами. «Невже тут досі мають народ, який пережив Революцію Гідності, за неграмотний натовп, якому треба згодовувати або ж лише пережовану й узгоджену на всіх рівнях інформацію, або ж тупо запевняти, що все буде добре? А ви, мовляв, ще трохи потерпіть, але ж і підтримайте. Із цим народом треба розмовляти все-таки на рівних».

Кожен охочий може легко знайти у друкованих ЗМІ та в Інтернеті десятки подібних констатацій, які належать далеко не найгіршим (не в останню чергу – з репутацією непродажних) українським публіцистам й аналітикам. То чого ж нова влада не лише зверхньо ставиться до громадянського суспільства, до фронтовиків, до аналітиків (згадайте лише тиради деяких персон про «диванних стратегів»), а й діє так, начебто не має обов’язку пояснювати свої кроки людям і звітувати перед ними – не лише під час виборів, а й постійно? Чому вона бодай частково продовжує традиції, які йдуть навіть не з часів Ющенка та Януковича, а від доби «розвиненого кучмізму»?

Видається, одне з головних пояснень такої позиції полягає в тому, що Президент Порошенко є одним із представників великого бізнесу України і в політику він переніс чимало звичок і метод, набутих ним у вітчизняному (далеко не завжди цивілізованому й ефективному) діловому середовищі. У цьому він змикається і з «червоним директором» ВПК Леонідом Кучмою, і з «головним бухгалтером» держави Віктором Ющенком, і з висуванцем донецького клану Віктором Януковичем. Ясна річ, між ними наявні й істотні відмінності, адже Порошенко – успішний бізнесмен, численні підприємства якого працювали в основному на внутрішній ринок, залежали від наявності масового покупця, причому покупця платоспроможного. Це – те, що істотно відрізняє Петра Олексійовича від тих, хто сидів чи рвався сидіти на «трубі» з російським газом, виконував замовлення «згори» чи рахував не свої, а державні гроші.

А що наразі об’єднує з «промисловими баронами» та «аграрними герцогами» чинного Президента – це його ставлення до українців як до працівників свого приватного підприємства. Найшвидше, йдеться не про свідому настанову, а про підсвідомий комплекс боса-роботодавця, який за конкретних умов бізнесу-по-українському може собі дозволити не надто зважати на трудове законодавство (все одно працюватимуть, бо де знайдуть собі робочі місця), тримати в кулаку профспілкові організації, не звітувати перед муніципалітетами (це для них щастя, що я плачу їм податки) і купувати (у разі потреби) будь-яких потрібних фахівців – від топ-менеджерів до журналістів, від лікарів до футболістів. Причому, що важливо, не дбайливо вирощувати їх на своєму підприємстві чи у своєму місті, а брати готових. Бо ж головне – темп, немає часу розслаблятися, невідомо, які правила постануть післязавтра, хто захоче на тебе натиснути і відібрати зароблене…

А власник чи директор різну там пересіч у свої плани не посвячує, чи не так?

Водночас на найбільш важливі посади ставляться не найкращі фахівці (їх-бо можуть перекупити), а найнадійніші, багаторазово випробувані, пов’язані з босом своєю біографією. Тож не випадково, скажімо, Президент призначив до складу Нацради з радіо й телебачення аж трьох власних працівників: вони надійні, вони випробувані, не те, що навіть головаті, але непрогнозовані висуванці громадянського суспільства. І відомий візит до Фірташа у Відень, про що писалося в ЗМІ, напередодні президентських виборів з тієї ж опери: треба було швиденько по-бізнесовому щось там «перетерти»; європейський політик ніколи б не зробив такого необачного вчинку, а для бізнесмена з України це нормально. І не сказав би політик такого про науку, як Петро Порошенко у звільненому Слов’янську: «Не буде більше витрачання мільярдів народних коштів, коштів платників податків на нікому не потрібні наукові програми, які слугували лише елементом розкрадання». А звідкіля Президентові знати, які наукові програми потрібні, а які – ні? Он Сергія Корольова і Валентина Глушка 1938 року заарештували не в останню чергу за «розтрату народних грошей на нікому не потрібні ракети». А з Курчатовим браві чекісти хотіли зробити те саме за дослідження «нікому не потрібного атомного ядра», але академік Іоффе, кажуть, зумів відбити майбутнього організатора створення радянської атомної бомби… І, до речі, скільки країни-члени ЄС зобов’язані витрачати на науку? 2-3% ВВП? А Україна скільки витрачає? Так, бізнесмен звик брати вже готовий результат наукового пошуку і витрачатися лише на технологію. Та чи може значна європейська країна позбавити себе науки – і при цьому не відкотитися у «третій світ», назавжди закривши собі шлях до Євросоюзу?

Призначення нового кіровоградського «губернатора», найшвидше, також відбулося в межах ділової парадигми; ми вам голоси за закон про особливий статус – ви нам посади в держадміністраціях. І жодної реальної люстрації!

Та й щодо відносин з Росією, себто з Путіним, не полишає враження, що Президент України досі вважає за можливе по-бізнесовому домовитися з кремлівським бонзою, «перетерти» проблеми у тісному колі, нікого, крім своїх найдовіреніших осіб, не посвячуючи у перебіг переговорів. Але ж у таких випадках потрібні передусім експерти-фахівці, а не «свої люди»…

Ситуацію не порятувало президентське інтерв’ю українським ЗМІ 21 вересня – надто багато там було загальників і відверто пропагандистських тверджень. Отож, як на мене, чинний глава держави підсвідомо вважає: це він найняв простих українців виконувати роботу для себе, хоча насправді все навпаки.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...