Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет

Про «фільтрування» політичного «пального»

Вибори унаочнили низку проблем, які слід терміново розв’язувати
28 жовтня, 2014 - 10:17
Про «фільтрування» політичного «пального»
СЕМЕНІВКА, ДОНЕЧЧИНА. 26 ЖОВТНЯ 2014 РОКУ / ФОТО РЕЙТЕР

Парламентські вибори в Україні відбулися, та ще за відносно спокійних обставин. Сам цей факт — що далеко не всі усвідомлюють — є неабияким плюсом для країни, а водночас і досягненням чинної влади. Так само, як і значно менша кількість різноманітних (передусім значних) порушень у день голосування, ніж це було за режимів Кучми та Януковича.

А от результати голосування у загальнонаціональному окрузі, які також загалом є позитивними для України, чинна влада до своїх досягнень записати не може. І некатастрофічні для перспектив країни загальні підсумки виборів у мажоритарних округах — також. Це заслуги громадянського суспільства, патріотичного крила дистанційованих від влади політиків і журналістів.

Далі починаються проблеми, які влада не змогла чи не схотіла розв’язати до виборів, але від яких неможливо відмахнутися і які вимагають уваги.

Перша з них — це небувало низька, зважаючи на українські реалії, явка виборців. Чим вона спричинена? Скажімо, у Києві без опалення у день виборів залишилися 14% будинків. У багатьох інших містах ситуація схожа. Чи вплинуло це негативно на явку виборців, на зростання їхньої пасивності? Однозначно. Ще один фактор пасивності — це розчарованість значної кількості виборців тим, що немає обіцяної «нової влади» і «життя по-новому», що реально нові обличчя у виборчих списках губляться серед добре відомих, часом із не найкращого боку (до речі, на феномені справді нових облич значною мірою побудовано і несподіваний ледь не для всіх успіх «Самопомочі»). І хоча дехто висловлює парадоксальну думку, що низька явка виборців — це позитивний чинник, бо голосують тільки ті, хто цінує загальне виборче право і демократію як таку, а не випадкові люди, але насправді ситуація складніша: від участі виборців у голосуванні залежить легітимність влади в очах і закордону, і співгромадян.

Друга проблема — те, як минуло голосування у значній частині визволених населених пунктів Донбасу. Справа не лише в тому, що близько 35 тисяч бійців АТО не змогли скористатися гарантованим їм Конституцією правом голосу, хоча і це важливо — фронтовики завжди пам’ятатимуть про ставлення до них з боку влади. Бо ж винна тут одночасно і законодавча, і виконавча, і президентська владні структури, адже зміни до законів про вибори не було вчасно подано і «протиснуто» (як це вміє робити Петро Порошенко) через Раду. Важливішим є інше. Українські вояки на Донеччині та Луганщині мали стати осердям кристалізації проукраїнських та антиолігархічних сил у цьому регіоні. Якби голосували українські воїни, то на виборчі дільниці потягнулися б усі ті, хто звик не ходити туди, бо, мовляв, нічого не зміниш — усе куплено, все розписано. Й ті, хто за інерцією голосував за місцевих «володарів», теж би замислилися, чи не вперше після 1991 року, отримуючи можливість вільного вибору і маючи перед собою приклад хлопців у військових одностроях, для кого ці «володарі» — ніхто. Що ж тепер? Звільненим районам Донеччини і Луганщини наочно показано, що ці «ніхто» у сенсі громадянських прав — саме ті, хто проливає свою кров за Україну, а «володарі» залишаються володарями, їх ніхто не чіпає. Наслідки ми бачимо у перших підсумках голосування — знову регіонали, себто Опозиційний блок, та «незалежні» кандидати на коні. Маємо деморалізацію проукраїнських сил Донбасу (хоч і не катастрофічну) — і з цієї ситуації треба терміново виходити, інакше можна втратити частину звільнених потом і кров’ю територій.

Наступна проблема тісно пов’язана з попередньою. Донецький блогер Денис Казанський написав 26 жовтня: «Я уже говорил о том, что выборы по смешанной системе в условиях войны в Донбассе являются преступлением. Провести их полноценно нет никакой возможности из-за того, что многие мажоритарные округа частично оккупированы. Конечно, единственным здравым шагом в такой ситуации было бы вообще отменить мажоритарку и сделать пропорциональную систему, но этого новая власть не сделала. Была сохранена старая система, которую сделал Янукович под себя. В итоге... из 110 участков на округе №45 открываются... четыре (четыре!). И этого достаточно, чтобы выборы состоялись». Якщо це так, то справді йдеться про щось більше, ніж абсурд. Проте проблема значно вагоміша. Нагадаю, що у повоєнній Західній Європі, звільненій від нацистів і їхніх поплічників, виборча система була побудована таким чином, щоб унеможливити потрапляння «колишніх» у парламенти. Були заборонені колабораціоністські і місцеві фашистські (як-от у Британії, загарбати яку Гітлер не зміг) партії та розстріляні знакові колабораціоністи, інші опинилися за ґратами, так само, як і пересічні виконавці наказів злочинної влади. Десятки тисяч осіб на певні терміни були позбавлені права обирати й бути обраними. Були закриті пронацистські мас-медіа. Тобто у тоталітарних сил були видерті їхні найнебезпечніші зуби. А на додачу майже всюди були запроваджені вибори за партійними списками; натомість там, де залишилися мажоритарні округи, у депутати не мали права висуватися «незалежні» кандидати, виборцям пропонували обрати між тими, кого висунули антинацистські партії. У державах, де існували власні фашистські й нацистські режими, запобіжні заходи були ще суворішими.

У підсумку ще до виборів політикум був очищений від профашистських елементів і потенційних капітулянтів, були створені всі умови для перемоги партій Опору. Це виявилося глибоко вірним ходом, хоча сьогодні ЄСПЛ та правозахисники суворо засудили б «антидемократичні» речі. Мовляв, нехай виборець сам усе вирішує. Насправді без «фільтрування» політичного «пального» просто не запуститься «двигун» демократії та економічної відбудови, і така фільтрація має відбутися ще до виборів, у силу вкоріненості у суспільній підсвідомості певних ментальних настанов, на ґрунті яких виросли (і здатні відновитися) тоталітарні режими. І без ретельної «промивки мізків» тут не обійтися: адже у десятків мільйонів людей у різних країнах ці мізки просто-таки переповнилися смердючою субстанцією, яку невгамовно продукувала тоталітарна пропаганда...

Як на мене, та давня ситуація вельми схожа на нинішню українську. Режим Януковича не лише успадкував найгірші риси авторитаризму Кучми — він довів їх до логічного завершення, а на додачу — попри проєвропейську риторику — де-факто перетворився на сателіта Кремля. Нагадаю лише, громадяни якої держави контролювали силові структури України, і поблизу чиєї столиці сьогодні мешкає колишня «еліта» України. То як можна було пускати до нової Верховної Ради агентуру Кремля, платну й ідейну, ледь замасковану під «опозицію»? Адже це означало дати можливість режиму Путіна важелі для зриву діяльності законодавчого органу України та цілком офіційного вивідування наших державних таємниць офіцерами ФСБ й ГРУ, прикритими депутатськими правами і депутатською недоторканністю...

Президент Порошенко наочно довів свою здатність «протиснути» крізь Раду потрібні йому закони — згадаймо лишень, як було ухвалено закони про «особливі райони Донбасу». Чого ж він відмовився виконати свої передвиборні обіцянки щодо нового виборчого законодавства — за списками, причому відкритими, партій та блоків? Хто йому нашептав, що мажоритарні округи — це добре і для України, і для «Блоку Порошенка»? Практика довела, що одне не дорівнює другому, що саме в мажоритарних округах — навіть у столиці (!) — деякі кандидати, як і раніше, намагаються купувати виборців та тиснути на виборчі комісії. І без переходу — бодай на 10—15 років — на суто партійно-пропорційну виборчу систему реального прощання з кучмівсько-януковичівським минулим в Україні не станеться. Так само, як і без заборони деяких політичних сил. І якби у ЄС хтось почав дорікати за це Україні, варто було б нагадати про часи, коли Західна Європа набагато радикальнішими засобами «чистила» себе після Другої світової війни і боролася з «червоним тероризмом» 1970—1980-х (до речі, виплеканим Кремлем і Луб’янкою).

І наостанок — про ще одну серйозну проблему. Стосується вона настроїв усередині самої влади. «Я проголосував за закінчення перезавантаження влади, заради чого стояв Майдан. Я проголосував за створення міцної проєвропейської більшості у новому парламенті», — зазначив 26 жовтня голова «Блоку Петра Порошенка» Юрій Луценко. Юрій Віталійович глибоко помилився. Насправді перезавантаження влади за допомогою президентських та парламентських виборів — це лише початок. Фактично недоторканною залишилася судова влада, попереду основні кроки з очищення МВС, на черзі муніципальні вибори, які теж вимагають нового виборчого законодавства. І, нарешті, Україні потрібна справжня авторитетна й демократично обрана Конституційна Асамблея, а не призначена Януковичем пародія на неї. Відтак владі (нехай і оновленій) не слід вважати, що завдання Майдану нею вже виконані і вибори не унаочнили низки проблем, які вимагають розв’язання.

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...