Мета музики - чіпати серця
Йоганн Себастьян Бах, німецький композитор

Про «європейський підхід» до зрадників і колабораціоністів

Тамтешня практика боротьби із суспільним злом має такі приклади, у порівнянні з якими сміттєві бачки виглядають дуже невинно
8 жовтня, 2014 - 11:42
Про «європейський підхід» до зрадників і колабораціоністів
НЕСТОР ШУФРИЧ З’ЯВИВСЯ НА ЗАСІДАННІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ ІЗ ЗАЛІПЛЕНИМ ОКОМ. «МИ МАЄМО ЗАХИСТИТИ ЛЮДЕЙ ВІД СВАВІЛЛЯ НА ВУЛИЦЯХ, МИ МАЄМО ЗАКІНЧИТИ ПРАВО ЛЮДЕЙ З АВТОМАТАМИ ТВОРИТИ ПРАВОСУДДЯ І ЛЯКАТИ ЛЮДЕЙ», — ЗАКЛИКАВ ВІН КОЛЕГ ІЗ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ТРИБУНИ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Що більше депутатів і чиновників потрапляє до сміттєвих бачків — то більше чутно голосів, що це, мовляв, не європейський підхід, що Європа та Штати нас не зрозуміють, що самосуд ні до чого хорошого не призведе.

Але... Неєвропейським такий підхід виглядає лише з позиції тих, хто не має уявлення про європейську історію, — причому не останніх десятиліть, коли після падіння Берлінського муру значне число європейців розслабилося, коли прагнення до комфорту та стабільності відсунули на задній план вміння боротися за свободу і жертвувати заради неї своїми чесно здобутими благами (а якщо треба — то й життям). Історія Європи у ХХ столітті (не будемо занурюватися глибше, в часи англійської та французької революцій із їхнім радикалізмом) переконливо доводить, що тамтешня практика боротьби із суспільним злом, а передусім — із ідейними зрадниками батьківщини та переляканими холуями чужоземних господарів — дає нам такі приклади, у порівнянні з якими сміттєві бачки виглядають дуже й дуже невинно.

Бо ж що маємо в Україні та навколо неї сьогодні? Маємо наступ російського комунофашизму, який поєднав у собі риси обох відгалужень тоталітаризму минулого століття і який прагне якщо не до світового, то до європейського панування. Причому наступ цей ведеться одночасно на кількох фронтах. Перший із них — на сході України, де Москва ще в лютому розпочала «російську весну», пославши туди сотні, якщо не тисячі «добровольців», що вирізнялися серед місцевої публіки незрозумілим навіть російськомовним українцям словом «поребрик» на своїх вустах і незнанням цін на проїзд у міському транспорті. Добре відомо, на що там перетворилася ця «весна». Другий фронт — на території Європейського Союзу, де на сьогодні понад півтори сотні депутатів Європарламенту демонструють червоно-коричневий пропутінський екстаз і де чимале число журналістів і вузівської професури перебувають на утриманні «Газпрому». А третій — у самій Україні, де когорта російської агентури та симпатиків путінського неототалітаризму серед депутатів Верховної Ради власноруч розписалася у своїй орієнтації, підтримавши 16 січня 2014 року пакет «законів про диктатуру» (а нині 132 такі «голосувальники» знову балотуються до парламенту). І якби ж то все обмежувалося тільки цими персонами, але ж ідеться про тисячі чиновників, політичних активістів і «паркетних» військовиків, які становлять потужну пропутінську «п’яту колону» в Українській державі, часом приховуючи, а часом і не приховуючи своїх уподобань. І без очищення України від цієї нечисті жодні економічні та політичні реформи не матимуть успіху — вони будуть цілеспрямовано саботовані й зірвані. Що ж стосується війська, то через свою агентуру в штабах і Раді Путін отримуватиме всю інформацію щодо оборонних планів України та руйнуватиме ці плани зсередини.

Про іманентну схожість усього цього з тим, що відбувалося у 1930 — 1940-х роках, написано чимало, тож я не повторюватимусь, а одразу перейду до головного. Отож: що в Європі робили з посіпаками на службі нацистських окупантів і симпатиками нацизму? Скажімо, на Великобританії Гітлер обламав зуби, не зумівши домогтися переваги в повітрі та на морі, без чого вторгнення не мало шансів на успіх; але в країні перед війною діяли тисячі місцевих прихильників німецького фюрера, об’єднаних у Британський союз фашистів на чолі з сером Освальдом Мослі. Майже рік після початку війни британські чорносорочечники діяли легально; натомість Черчилль, тільки-но ставши прем’єром, негайно запроторив Мослі з дружиною за грати, кинув у табори кілька сотень фашистських активістів, навіть не чекаючи на формальну заборону цієї організації. Утім, коли з’ясувалося, що абсолютна більшість бойовиків Мослі на чолі з ним самим, попри свої довоєнні погляди, прагне воювати за свободу батьківщини проти нацистів, їх почали випускати з-за грат і колючого дроту, даючи можливість ділом довести свій патріотизм.

Погодьтеся, сміттєвий бак для прихильників і відвертих агентів новітнього «великого вождя» — куди більш гуманна річ, ніж колючий табірний дріт...

Але в Британії не було окупантів, тому потенційні колабораціоністи (не лише з числа фашистів) не змогли себе вповні виявити. Отже, їм дуже пощастило. Адже в тих країнах, де більший чи менший термін володарювали нацистські окупанти і де колабораціоністи та просто слабкодухі у різних формах співпрацювали з гітлерівцями, коїлися не надто симпатичні, але закономірні речі. Скажімо, під час окупації підпільники і партизани вбивали не тільки перекладачів чи чиновників на службі нацистів, а й «німецьких вівчарок» — жінок, які вступали в близькі відносини з окупантами. Робилося це задля того, щоб усім показати: всі форми добровільної співпраці з нацистами — це злочин, за який належить тяжке покарання, бо якщо не вдається достукатися до совісті колабораціоністів, то слід залякати потенційних зрадників.

А після звільнення від нацистських окупантів у тій частині Європи, яка не опинилася під повторною, цього разу радянською окупацією, розпочався — паралельно з офіційним переслідуванням посіпак нацизму, які вчинили кримінальні злочини, — процес, який упевнено можна назвати «народною люстрацією». Визначному норвезькому письменникові, нобелівському лауреату (а водночас — палкому прихильнику Гітлера) Кнуту Гамсуну ще за часів окупації норвежці почали масово пересилати поштою його книжки зі своїх домашніх зібрань, що стало легальною формою протесту, а після визволення оточили 85-річного романіста і драматурга запоною мовчання. Досі в Норвегії до Гамсуна ставляться вельми прохолодно; режисери відмовляються ставити його п’єси, а читачі — купувати книжки. На додачу, суд наклав на письменника чималий штраф і відправив його доживати вік до будинку для людей похилого віку. Щоправда, це парадоксальним чином позитивно вплинуло на творчість письменника, який перед тим десять років не міг написати нічого путнього: у виданій ним у Швеції  1949 року книжці спогадів «На зарослих стежках» перед читачами постав художній світ, сповнений, на думку літературознавців, поезією і чарівністю життя, гумором та іронією...

Утім, з 14-ма тисячами співвітчизниць Гамсуна, які дозволили собі «гуляти» з німецькими солдатами та офіцерами, норвежці повелися не так ліберально. Власне, «німецькі вівчарки» чи «нацистські підстилки», як звали таких жінок у Європі, повсюдно стали об’єктами «народної люстрації». Їм, як у Франції та деяких інших державах, силоміць голили голови, їх водили в самій білизні вулицями, їх відправляли на громадські роботи й не давали голосувати. А на додачу за рішенням судів у них відбирали народжених від окупантів дітей. Скажімо, у Франції такій «народній люстрації», поєднаній із судовими переслідуваннями, було піддано кілька десятків тисяч жінок — далеко не завжди, до речі, молодих. Жорстоко? Так, безумовно. Але війна взагалі річ жорстока. Прикметним є те, що найбільше цю жорстокість критикують у сьогоднішній Росії — мовляв, з нацистами різні французи та норвежці по-справжньому не воювали, а на беззахисних жінках вимістили комплекси. Та не забуваймо, що норвежці в перший день німецького вторгнення потопили крейсер «Блюхер», тоді як радянські моряки й артилеристи не змогли знищити жодного німецького важкого корабля. А 1943 року закинуті з Британії норвезькі командос  висадили в повітря цех заводу Norsk Hydro з виробництва важкої води, зірвавши цим нацистську програму побудови ядерного реактора... Ну, а французи за місяць активних бойових дій  1940 року збили стільки ж німецьких літаків, скільки радянські льотчики за перші півроку війни. Так, Франція підписала влітку 1940 року перемир’я з Гітлером на тяжких умовах — але ж хіба не Сталін аж двічі, восени 1941-го і влітку 1942-го намагався повторити те саме, віддавши фюрерові ледь не половину європейської частини СРСР? І тільки незговірливість Гітлера завадила Радянському Союзу вийти тоді з війни...

Утім, це вже інші сюжети. Тут же зауважу, що жорстокими покараннями щодо колабораціоністів у Європі не зловживали — у тій же Норвегії з майже 29 тисяч заарештованих за співпрацю з окупантами більшість відпустили, інших відправили на громадські роботи, і тільки 25 найодіозніших персонажів розстріляли. Видається, презирство щодо колаборантів у багатьох випадках виявлялося дієвішим, аніж кримінальні покарання.

А ось що таке справедливий суд демократичної держави у справі щодо одного з яскравих представників колабораціоністського табору. Під час війни Вільям Джойс із території Німеччини вів пропагандистські передачі англійською мовою, спрямовані передусім проти Британії. На Альбіоні називали цього журналіста Лорд Гав-гав. 1945 року він потрапив до рук британців і був засуджений до страти. А між тим він ніколи не був підданим британської корони (народився у США, а 1940 року втік до Німеччини), не брав до рук зброї, ба, навіть був інвалідом. Ця людина просто займалася журналістикою — щоправда, на рівні «розіп’ятого хлопчика» та «масових поховань вагітних жінок». Цього для британського судочинства вистачило...

Ось таким був європейський підхід у роки боротьби з тоталітаризмом. Може, час вітчизняним політикам у боротьбі з «п’ятою колоною» почати брати приклад із Черчилля, а в покаранні зрадників і колаборантів — із норвежців?

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...