Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Про що, на мій погляд, варто говорити

26 листопада, 2013 - 12:00

Перше. «За вашу і нашу свободу» — це не лише гасло, під яким відбувалося звільнення від російського впливу у Східній Європі і навіть на теренах Радянського Союзу. Це те, що об’єднує нас із тими, хто вже звільнився, і тими, хто на шляху до звільнення.

Друге. З нами — частина прогресивної Росії, яка підтримує і сподівається на нас. І як сформулювала одна моя російська friend у Facebook: «Украина, беги!»

Відповідальність вирощує. Після Помаранчевої революції, як ви пригадуєте, Валерія Новодворська сказала, що ми їх не те щоб глибоко розчарували, але що вони покладали дуже багато надій на те, що нам вдасться. І ми не впоралися. І якби наше розуміння того, що ми не просто перед собою, ми за когось відповідальні, не підвести тих людей, які на нас сподіваються, ми вимагали б від політиків більшої відповідальності. Ми, маю на увазі читачів «Дня», після Майдану-2004 навчилися, ми не будемо таким довірливими, ми будемо вимагати від політиків. Виступаючи на Євро майдані в Сумах, я закликала, щоб кожне село і кожне місто піднімало прапор Євросоюзу. Я розумію, що від цього нічого зразу не відбувається, але це великий психологічний ефект. Не знаю, чи спрацювало це, але наступного дня на прикордонні Сумщини (хоча мені ближче до серця те, що сьогодні Луцька міська рада вирішили підняти прапор Євросоюзу в місті) — у селі Самотоївка повісили прапор Євросоюзу поряд з українським. Це все ота «перша сигнальна система». Головні почуття об’єднали українців на високому рівні. Не на рівні лише приколів, обзивань, «банду — геть» тощо. Не про це мова. От ми кажемо: ми вчилися, а вони? — Зокрема опозиція. Іноді здається — ні. Коли на сцену Європейської площі вийшли політики, народу не сподобалося. А чому не сподобалося? Тому що занадто безцеремонно і нахраписто вони вирішили «осідлати хвилю». Коли вийшла Женя з листом Тимошенко, мені зразу стало кисло. А коли Турчинов, то вже взагалі було... Я б сказала, що Турчинову треба було показати «червону картку» ще на попередніх етапах його політичної діяльності. А зараз його заклики іти прогулятися біля Кабміну одразу виглядали як провокація. В той час коли внутрішній порядок денний означає одне: тиск, який залишає відкритими двері для компромісу! Від Януковича — а він реальна влада, від нього залежить, підписати чи не підписати угоду про Асоціацію. Його обрала частина народу, ми можемо бути цим задоволені або не задоволені. Не треба його лякати, обзивати, заганяти в глухий кут. Він зробив дуже багато. До речі, в тих же самих Сумах, коли я виступала в Академії банківської справи, одна дівчинка запитала мене: «Ларисо Олексіївно, як ви вважаєте, Янукович — зрадник?» А я кажу: «А ви вважаєте, що Янукович комусь обіцяв, що він вас приведе до Асоціації з Євросоюзом? Він цього не обіцяв». Він зробив набагато більше, ніж від нього можна було сподіватися. Питання в іншому: як повела себе в Україні опозиція? Як повелися її друзі за кордоном? І чи зрозуміла Європа, наскільки Янукович особисто ризикує? Я один раз тільки побачила, що в The New York Times був сигнал розуміння — стаття, де, зокрема йшлося: «Справжнім скептиком щодо шансів України є Захід. Брюссель пообіцяв не більше мільярда євро допомоги в рамках пропонованої угоди. За великим рахунком, Євросоюз навіть не відшкодовує Україні витрати на дорогу. Виникає відчуття, що в плані демократії ЄС вірить в Україну ще менше, ніж США в Ірак» (16 листопада 2013 року, автор статті Славомир Сераковський). Але не почули. Тому мені здається, що ми не можемо, особливо у такій внутрішній ситуації, дозволити собі такої недалекоглядності. І тому наші внутрішні обставини і «розбори» між політиками повинні бути відкладені надовго після Вільнюса, якщо він, дасть Бог, стане все-таки соломинкою, за яку можна підтягнутися. «Соломинка», яка може стати чарівною паличкою.

Ще одне, що я хотіла сказали, якщо ми європейці або хочемо ними стати. У ці дні у Ризі був траур. Треба просто згадати про це. І поспівчувати їм.

Сьогодні у ФБ абсолютно справедливо кажуть, що от прийшли до Майдану 100 тисяч людей, а слухати нема чого. За великим рахунком, сутнісно наповнених речей дуже мало. За дев’ять років від Майдану до Майдану треба було багато працювати. Так, всі відзначають, що журналісти були свіжіші, ніж політики. Це добре, але втішає все одно мало, тому що це не випадковий альянс. Причому що характерно: виступали ті, які всі ці роки заперечували, що журналістам потрібна громадянська позиція. Але громадянська позиція, знову-таки, потрібна не раз на дев’ять років. І не на трибуні. А, як написала у ФБ Юліана Лавриш, в ньюзрумі. Це «зерна» Літньої школи «Дня». У ньюзрумі потрібна громадянська позиція. Вона може бути і на трибуні, але спочатку — у ньюзрумі. Там ти вирішуєш, що тобі поставити в новини: чи те, що відбулося з черговим політиком, малозначне, чи те, що в країні уп’яте визначено лауреатів премії імені Джеймса Мейса за публіцистику з громадянською позицією. Бо це ті люди, які, можливо, для вас несуть: а) глибоке розуміння історичної правди і європейськості; б) виразну громадянську позицію і вміння організовувати, де б вони не були. А те, що до них немає уваги, і прирікає вас на ту ж «засалену колоду», від якої всіх нудить. Це мікроприклад, який говорить про те, що: друзі, треба середовища все-таки змінювати. Від віп-тусовки до медіаспільноти, до контакту з громадою, щоб там шукати лідерів, якісну альтернативу. Я абсолютно переконана, що ми і зараз можемо залишитися непочутими. Це показує лише одне, що весь багаж невиконаної роботи ще збільшиться. Чим далі в ліс, тим довше треба повертатися.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments