Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ - нацією, країна - державою
Михайло Грушевський, український історик, громадський та політичний діяч

Путін встановлює новий світопорядок

В якому Україні відводиться роль показової жертви
2 вересня, 2014 - 10:44
У МИНУЛІ ВИХІДНІ В РОСІЇ ВІДБУЛИСЯ ПООДИНОКІ ПІКЕТИ ПРОТИ ВІЙНИ, ЯКУ РОЗВ’ЯЗАВ КРЕМЛЬ В УКРАЇНІ. ОДНИМ З ДЕМОНСТРАНТІВ, ЯКИЙ ВИЙШОВ НА АКЦІЮ З ТРАНСПАРАНТОМ «ВІЙНА З УКРАЇНОЮ — ГАНЬБА ТА ЗЛОЧИН!», СТАВ ПУБЛІЦИСТ, ПИСЬМЕННИК-САТИРИК ВІКТОР ШЕНДЕРОВИЧ / ФОТО ЗІ СТОРІНКИ FACEBOOK

Одна громадянка України поставила мені дивне запитання: «Якщо все вирішено наперед, розраховано, передбачено і оплачено, навіщо ви підтримуєте Україну? Адже жодна підтримка — це емоція — все одно нічого не змінить». Відповів так: «Сама постановка запитання виключає спілкування — от як виходить. Людей об’єднує не те, що вони говорять, а те, про що вони мовчать. І якщо в цьому вони не співпадають, то працює формула Зінаїди Гіппіус: якщо щось треба пояснювати, то пояснювати не треба».

Пояснювати, звичайно, я нічого не буду, а про те, що виявилося в цьому запитанні, скажу. Бо йдеться про те, що об’єднує представників прогресивної громадськості і в Росії, і в Україні.

• Це дуже російське питання. За ним стоїть повне нерозуміння, як взагалі можна бути на боці справи, не приреченої на успіх. Логіка бізнесу перенесена в політику і суспільне життя. Зіткнувся з цим три роки тому, коли в Росії існувала якась подоба протестного руху. Його учасники лізли на стінку, коли їм говорили, що падіння Путіна протягом найближчого тижня малоймовірне. Як і протягом місяця і року, — того, хто говорив таке, записували в агенти Кремля і Луб’янки.

Саме тому всі ці тусовки ніяк не можна було назвати опозицією. Опозиція завжди прагне до тверезої оцінки влади і її можливостей. Це далеко не єдина, але вельми істотна її риса. У Росії ж спостерігалося змагання в тому, хто сильніше уразить Путіна. Вибори мера Москви, на яких популіст і націоналіст Навальний зазнав поразки, знищили залишки громадської активності. Виступати без щонайменшої надії присусідитися до влади, усвідомлюючи повну приреченість своїх дій, російська прогресивна громадськість ніяк не могла.

• Кампанія на підтримку Навального була дуже показовою — люди не сприйняли принципових аргументів, того, що не можна підтримувати націоналіста. Досить було того, що вони повірили в його політичні перспективи. Цінності, принципи — нісенітниця. Головне — сила. Про це говорилося відкрито.

І ось тепер у запитанні громадянки України я зіткнувся з російською логікою. Як же можна підтримувати Україну, тверезо оцінюючи її шанси на перемогу? У Росії це трохи інакше формулюється, але суть справи та ж: як же можна бути в опозиції Путіну, не сподіваючись на його швидке падіння, постійно повторюючи, що його режим — це серйозно і надовго?

У Росії протестний рух розсипався, коли стало ясно, що його учасників через місяць-другий нова влада до Кремля не покличе, горілки не наллє і пряник на закуску не дасть. Для України одне з найгостріших питань тепер — як поводитимуться прихильники Майдану після воєнної поразки, на тлі подальшого розчленовування країни. Про це як про завдання не каже Путін, не каже Лавров. Озвучують цю загрозу діячі подрібніше, але вона від цього не стає менш реальною.

• Коли люди переходять на гасла, це завжди прояв слабкості. В Україні в ЗМІ лунають тверезі голоси, але при постійному спілкуванні стикаєшся з тим, що багатьом важко дається осмислення дійсності. Протягом тривалого часу я домагався відповіді на запитання про соціологічні дослідження, які відображали б реальне ставлення українців до війни.

І дочекався. Більшість українців (57%) вважають, що АТО має завершитися негайно і натомість слід віддати перевагу пошуку компромісів і мирному врегулюванню. Третина (34%) опитаних вважає, що АТО потрібно продовжувати, а кожному десятому респонденту важко відповісти.

Про це свідчать результати дослідження «Оцінки населенням АТО на Донбасі», проведеного в серпні Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка спільно з Центром «Соціальний моніторинг». Що ближче територія проживання опитаних до зони ведення АТО, то більше число супротивників воєнного шляху вирішення конфлікту.

Можна, звичайно, ображатися на термометр. Можна пояснювати результати різним чином. Але інших немає. І вони змушують піддати сумніву єдність українського суспільства, те, що національний підйом є загальним і безперечним. Але спроб тверезого осмислення реальності поки мало.

• Інший чинник — явний перелом у воєнних діях. Військова тактика Кремля відбиває його політичну стратегію. Знищуються найбільш боєздатні частини, які отримали досвід і довели свою спроможність. Приклад — обман з коридором для виходу з оточення. Мобілізацію в Україні не проводять і не запроваджують воєнний стан з простої причини — все це навряд чи вдасться. Заклики до роздачі зброї населенню — лише риторика. Немає жодної впевненості, що цю зброю візьмуть. Окрім того, ненавчені громадяни — жива мішень для професіоналів, яких спрямовує до України Путін, навіть якщо дати цим громадянам зброю.

• Надія Путіна на масовий побутовий колабораціонізм після знищення і вигнання тих, хто на це не піде. Т. зв. ДНР і Луганда показали, які методи буде використано в окупованій Україні — європейці пригадають Сребреницю як незначний епізод. Про Катинь і Голодомор вони забули, але російська загроза саме таких масштабів — радянських, а не посттітовських.

Меркель і Обама прямо сказали: військової допомоги не буде, через Україну з Росією ніхто не сваритиметься, хоча вже очевидно, що професійні російські військові переломили хід боїв і окупують Україну. Не потрібно думати, що позиція лідерів Заходу від незнання й нерозуміння: всі вони знають. Обамі доповідали про підготовку військового вторгнення до Криму. Меркель прекрасно відомо про плани знищення української держави. Вони всі знали і розуміли про Південну Осетію, як і про ХАМАС. І про рахунки Путіна та його друзів теж усі все знають.

• Але знають вони і про путінських 86 відсотків. І до заклинань про швидке падіння режиму Путіна ставляться адекватно — розуміють, що це нісенітниця. Більше того, це падіння, як і будь-яка криза в Росії, вони розглядають як украй небажаний, поганий сценарій.

І взагалі, у росіян було майже двадцять п’ять років. Вони свій вибір зробили, від демократії та миру відмовилися. І в українців було стільки ж часу, щоб відгородитися від Росії муром.

А ті росіяни, які підтримують Україну, відчувають непереборні моральні суперечності, які можна знайти в будь-якій позиції, яка здається чесною і бездоганною.

Ось, наприклад, виступ за мир в Україні. Мир — це прекрасно. Але в даному конкретному випадкові мир означає лише одне: згода на катастрофу вселенського масштабу.

Значить, підтримаємо справедливу війну українського народу і виступимо за поразку Росії. Тут моральна пастка зовсім не в побажанні поразки своїй країні, а в тому, що немає шансів на цю поразку. Перемога України малоймовірна, але її боротьба скоротить масштаби катастрофи до окупації України і знищення її державності. Тобто місія українського народу — зупинити агресора, який загрожує цивілізованому світові ціною своєї загибелі.

І ця суперечність нерозв’язна. Тому й не обговорюється. Думати про це ніхто не хоче, але реальність, як і у випадку з проведеним опитуванням, саме така. Причому заява «Україна переможе» викликає запитання не про ймовірність такого результату, а про його зміст. Перемога і поразка в кожній війні свої. Випадки беззастережної капітуляції рідкі. Військова перемога часом обертається політичною поразкою і навпаки. І тому запитання про те, що розуміють під перемогою українці, цілком природне.

• Цілі Кремля — знищення України як суверенної держави — досяжні при поєднанні військових, дипломатичних, пропагандистських дій. Саме так було поставлено хрест на вільному розвиткові Грузії — набіг плюс підтримка певної політичної сили. Прибічники Саакашвілі помилково судили про настрої суспільства за власним ентузіазмом. Але в Грузії справа обмежилася набігом. В Україні ймовірний суворий окупаційний режим на частині території. І потрібно забути про санкції і про внутрішні проблеми путінського режиму. Якщо проблеми й були, то війна їх усунула. Консолідовані не лише еліти, як раніше, але й суспільство. На відміну від українського суспільства.

Нічого нового. Це протистояння тоталітарного, єдиного — причому без репресій і насильства, виключно на спільному пориві, натхненні — суспільства і суспільства плюралістичного. При цьому країна з таким суспільством залишилася наодинці і без необхідної для протистояння силової складової державних інституцій.

• Путін домігся головного. Він довів українцям і всьому світові, що євроасоціація — ніщо. Євросоюз — пустушка, НАТО — декорація. Путін встановлює новий світовий порядок, в якому Україні відводиться роль показової жертви.

І українці, і росіяни думали, що національна трагедія — це в минулому, що тим, хто нині живе не стати її учасниками. Вийшло не так. Все по-справжньому, і гаслами про неминучу перемогу добра над злом нічого не змінити. Раз не вдається військова мобілізація і неможлива суспільна, залишається лише мобілізація внутрішня, збереження власного Я для збереження нації. Буде потрібно це і від росіян, і від українців, та лише по-різному.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...