Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Радій Врадіївки

5 липня, 2013 - 10:29

Події у Врадіївці викликали величезну інформаційну хвилю. Її енергія та емоційний потенціал, здавалося, спроможні знищити систему корупції, брехні і кумівства в країні. Але удар припав лише на місцеве відділення РВВС і деяких начальників обласного рівня. Вони стали штормовими стабілізаторами українського «Титаніка», який продовжує плисти прямим курсом на айсберг.

Громадський резонанс врадіївського повстання викликаний, на жаль, не наругою над нещасною жінкою. Зростання злочинів на сексуальному ѓрунті не помічають лише пропащі оптимісти, керівники силових структур, та «кращі жінки країни», які сидять у президіях партій і солідних комісій з прав людини чи слабкої статі. Після смерті Оксани Макар, всім їм слід було б ударити на сполох і заявити про тяжке становище жінки в українському суспільстві. Можливо, ситуація у нас гірша, ніж у Індії, де молодчики гвалтують студенток і туристок у громадських місцях серед білого дня. Звідки ми знаємо, як у нас?! Реальної статистики з цієї проблеми немає. Суспільство, що змирилося з проституцією, як явищем буденного життя, не схильне драматизувати випадки, коли чийсь син «узяв» проти волі чиюсь дочку. Виняток становлять факти, які прорвалися на світло, приголомшують дикою жорстокістю. Вони загострюють почуття співчуття і ненависті у більшості людей, які раптом відкрили для себе згубну байдужість суспільства до насильства, несправедливості та нехтування людської гідності. Ми стикаємося не просто з проявами інстинктів тваринної хіті, а з витонченим садизмом, умисними знущаннями, кров’ю, порізаною і спаленою плоттю. Знайомлячись із життєписами хлопців із «знатних міських родин» і вартових порядку, які вчинили злодіяння, розумієш: на маніяків, про яких знімають кіно і пишуть книги з криміналістики, хлопці не схожі. Може, тупуваті з вигляду, але психотип у них явно не істероїдний, а вигляд звичайний. Від таких, зустрівши на вулиці, не відсахнешся. Але вони злочинці, сформовані системою аморальних координат, що дозволяє вбивати і залишатися «на волі з чистою совістю». Проти такої системи і таких порядків повстали громадяни Врадіївки. Повстання — тут головне слово. Воно налякало. І на нім поставили акцент коментатори з різних політичних таборів.

Члени клубу «Хороших новин від влади» обурилися і жахнулися свавіллям натовпу. Мовляв, злочини — злочинами, а на силовий оплот державності не зазіхай. Зі стану опонентів прозвучали офіційні вимоги звільнити міністрів, і неофіційні сплески емоцій приватних осіб: «дочекалися гади, коліївщина лишень починається».

Хоча всі підійшли до меж терпцю, більшості не хочеться доводити незадоволення суспільства владою до стану узятих напереваги вил. На бігбордах у ніжних руках людини у вишиванці, вони добрі комічною метафоричністю. Для вуличних протестів небезпечні, як всякий привід, що провокує стрілянину. Варто людині у формі натиснути на курок — буде не до жартів. Після пострілів зачиняться банки і розкриються можливості не платити пенсії і оголошувати надзвичайний стан. Хто зна’, чи не з’явиться тоді спокуса зачинити країну, як Врадіївку, відрубавши зв’язок і транспортне сполучення? Адже ми і так однією ногою вже не в Європі...

Зняти міністра спокусливо для політиків, але людям від пересаджування урядовців у кріслах яка користь? Донецька земля багата на таланти в силових структурах. Відшукають нового начальника для перевертнів із садистськими схильностями.

Влада і суспільство зійшлися у Врадіївці лицем в лице, немовби на гірській стежці. Їм уже не обійти один одного ліберальними завулками, які існували раніше. Немає завулків, лише глухі стіни і бездонні обриви. І в обох сторін немає можливостей зіштовхнути противника, не зірвавшись у прірву самому. Народ (назвемо так тих, хто не при владі) зацікавлений у мирному розв’язанні конфліктів, щоб, зберігалися хоча б зовнішні ознаки нормального життя. Хочеться без страху виходити на демонстрації і прогулянки, викликати міліцію на допомогу, а не на свою голову, відпускати від себе дітей в упевненості, що ті не потраплять під колеса автомобілів із п’яними правоохоронцями за кермом. Для вирішення цих проблем суспільство згодне терпіти витівки і фокуси влади. І терпить мужньо. Мовляв, господарюйте в інших сферах, не дуже болісних для нас, але дайте жити спокійно.

Влада теж зацікавлена продовжити своє безтурботне перебування в зоні комфорту. Навіщо їй натовпи, що штурмують адміністративні будівлі, принизливі коментарі в західних ЗМІ і веселе улюлюкання з ефірів сусідів? Навіщо їй міліціонери-бандити, районні та обласні начальники, неспроможні тримати вотчини у спокої і благополуччі? Що вона виграє, наближаючи до себе публіку кримінального штибу?

Але, на жаль, заспокоєння суспільства, яким займається навіть наркомафія в сферах свого впливу, не турбує нашу владу. Вона не чує, не бачить і не реагує на те, що відбувається, навіть якщо соціальний вибух вибиває вікна у відділеннях міліції. Невже вони такі черстві, віддалені від реальності і байдужі до своєї власної долі, що опинилася в зоні прямого ризику після врадіївського прецеденту? Що не дозволяє їм прийняти хоча б косметичні заходи для виправлення жахливого обличчя системи?

Понад сто років тому люди відкрили радій — новий елемент періодичної системи Д.Менделєєва. Він швидко ввійшов до моди як добавка до продуктів, косметики і медичних препаратів. Лише після багатьох років виявилася крайня радіотоксичність речовини, яка спочатку вважалася панацеєю. Таких прикладів небезпечних вживань людських відкриттів чимало. Ось і владна вертикаль, яку створювали в Україні багато політичних сил, виявилася схожою з радієм. Вертикаллю хотіли зміцнити владу і суспільство, а насправді, їх отруїли. Врадіївка показала, як насправді влаштована Україна, де в низових ланках адміністративних органів правлять не закони і розпорядження згори, а місцеві феодали з їхніми печерними уявленнями про життя.

У країні майже 400 районних центрів, зовні і внутрішньо організованих, як схоже на село містечко в Миколаївської області. Пам’ятник Ленінові навпроти головних будівель, де сидять начальники району (або міста, якщо народу в ньому достатньо). Сидять давно і міцно. За багато років зміни вітрів і зміни влади, виробили досконалий механізм мімікрії. Тут усі знають один одного, і знають, кому належать комунальні ринки, аптеки, автозаправки і мізерна виробнича сфера районного масштабу. А належать вони главам адміністрацій, міським головам, прокурорам, головам місцевих рад, начальникам міліцій, податкових служб або їхнім родичам і друзям дитинства. Вся країна складається з сотень маленьких сицилій-врадіївок, де життям керують клани, які закупорили всі канали доступу свіжого повітря, нових ідей і грошей до своїх кріпаків, які складають половину всього населення України. Сюди, у віддалені від великих центрів селища міського типу, ніхто не прагне. Немає тут перспектив для випускника вишу, урядовця та й будь-якого фахівця. Немає свободи слова і навіть газет, що претендують на її позначення. Немає конкуренції всередині співтовариств, властивої великим містам. Зате багато років іде селекція місцевих кадрів, яким умови ізоляції додають згуртованості в боротьбі з верхами і низами. У болото районного масштабу вважають за краще не тикати жердинами організатори нового адміністративного устрою. Потоне все, сірководень, лишень сірководень, який виділився, отруїть атмосферу. Тут, далеко від цивілізації, відбудовують маєтки аборигени, які досягли найвищих верхів. Їх замки і палаци — оази розкоші емірів в убогій пустелі буття останніх. На величезних просторах «розпайованих по-справедливості земель» можна полювати в заповідниках, стріляти в людей, тримати в холопах селян і словосполученням «мій район» замінювати поняття батьківщини, держави і країни. Тут можна все, окрім будівництва вертикалі. Адже князівства і латифундії погано вписуються до адміністративної структури з суворою ієрархією. Вони автономні, як Крим, і орден тамплієрів. Спробуй зняти місцевого начальника, який приріс за десятиріччя до головних джерел життя району. Забереш у нього адміністративні важелі, кумівські і фінансові залишаться, і завжди придадуться для якоїсь політичної сили. Отже районні бонзи не пропадуть при будь-якій владі, а ось вона без них не обійдеться.

Тому перпендикуляр, проведений із хмар на грішну землю, проходить через будівлю на Банковій, але, вже після київської кільцевої дороги, видний лише пунктиром до обласних центрів. А там і взагалі втрачається. Немає прямого сполучення, в тому сенсі, щоб команду з головного мозку нейрони держструктур передавали м’язам рук і ніг. Кінцівки живуть самостійно, складаючи пальці в долоньку, коли потрібно просити в області і центрі, або в дулю — в разі, якщо від неї чогось хочуть високі інстанції. Так їх виховали будівники вертикалей з часів Косіора. Раз усе вирішується і робиться вгорі, то чого метушитися? Сильно припече, приїдуть і зроблять самі. Як зараз: до Врадіївки понаїхали начальники і депутати. В одному райцентрі вони лад наведуть точно, а в решті — наразі ѓвалтують по-тихому.

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments