Ростити в душі втечу зневіри – злочин
Омар Хайям, перський поет, математик, філософ, астроном

Самотність України

Путін робить що хоче, тому що волі до опору в цивілізованому світі не проявив ніхто
12 вересня, 2014 - 10:11
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Багато хто говорить про поразку Путіна. Його намагаються уразити: не захотів бази НАТО в Криму, отримав в Естонії. Але саме це Путину й треба. Адже в Криму не було б баз, а йому потрібні якомога ближчі. Колишнім дисидентам ніколи не зрозуміти, що їхнім головним піар-агентом був агітпроп, а куратором — КДБ. Завдяки їм з’явилося п’яте головне управління, потекли гроші, стали падати зірки на погони. Агітпроп теж отримав своє. Хлібна це була справа — гнівні відповіді й викриття. І, звісно, аніскільки радянську владу дисиденти не похитнули. Вона була замінена сучаснішою зусиллями правлячої еліти.

Але бази? Як же Рейган, який задавив гонкою озброєнь імперію зла?

А не важливо що. Важливо як. Принциповим було розуміння того, що ні він, ні Тетчер не поступляться. І не тому лише, що вони такі відважні. Рузвельт у тридцятих теж був відважним, але без Перл-Харбора ізоляціоністські настрої в американському суспільстві не поборов би. І Черчилля перед війною збиралися судити як її підбурювача й палія. На те й демократія. Рейган знав, що відповідає стану американського електорату. І Обама відповідає. Американцям може не подобається його реформа охорони здоров’я й інші справи, але небажання втручатися в справи якоїсь Східної Європи їх цілком влаштовує, особливо коли без особливого бажання доводиться на Близькому Сході воювати одразу проти всіх.

І в самій Європі теж не дуже рвуться псувати відносини з Росією. Та нехай Путін жере Україну. Може, загрузне. А може, й подавиться.

Але як же, як же? Ось Борис Нємцов перерахував кілька пунктів, за якими виходить, що у Путіна повна поразка.

Звичайна й типова масова помилка — оцінювати Путіна за зовнішніми критеріями, а не за його внутрішніми, за якими він безумовний переможець. Бо життя мільйонів людей змінилися й далі мінятимуться залежно від його дій, що призведе до довготривалих і важких деформацій. І передусім це деформації російської ідентичності, російського життя, російської нації, що консолідувалася довкола влади.

Поки нічого цьому не протиставлено. Прогресивна громадськість, звісно, визнає, що СРСР почав Другу світову війну в союзі з нацистською Німеччиною, і в цієї громадськості в честі Черчилль і Рузвельт. Але треба визнавати й інше: вирішальний внесок Радянського Союзу в перемогу над нацизмом — зовсім не пропагандистське кліше. За всієї поваги до подвигу західних демократій неможливо заперечувати, що Друга світова війна багато в чому була зіткненням двох тоталітарних систем. Російський тоталітаризм здолав тоталітаризм німецький, тому що не було для нього тих обмежень, що є в країнах демократичних. І тих, що зберігалися нацистами.

То було аж ніяк не звірство по відношенню до противника, а повна зневага життям і гідністю власного населення. При цьому досі в Росії ханжеськи засуджується ядерний удар по Японії, що врятував життя мільйонів радянських солдатів. Американці не пожаліли противника, росіяни не жаліли своїх.

Зараз цивілізований світ сам один протистоїть російському тоталітаризму, що формується. Так ще не було — з середини шістдесятих років минулого століття Мао відкрив другий фронт холодної війни, чим дуже вимотав совок. Один безглуздий БАМ коштував багато чого. І нинішній кремлівський режим здатен на все аж до використання першим ядерної зброї або використання її в ролі пояса шахіда. Допомоги від конкуруючої тоталітарної держави немає. Протистояти російській експансії в рамках права й моралі неможливо. Чинити опір їй без жертв і втрат теж.

Але і в рамках права й моралі Європою й Америкою майже нічого не зроблено. Більше того, з погляду моралі їхня поведінка сумнівна. Навіть слова можна було підібрати інші — не настільки жалюгідні й пустопорожні. Вони ж бояться особисто зачепити Путіна, трясуться від страху, отримуючи хамські ноти й заяви російського МЗС.

Це страх перед тим, що доведеться діяти поза звичною рутиною. Страх бюрократа перед реальністю: «Невже доведеться працювати?» І немає у них ніякого співчуття до України. І до власних народів теж, як не було у Даладьє й Чемберлена співчуття до Чехословаччини, французів і британців.

Ще кілька днів тому єдиним джерелом легітимації перебудови світу за Путіним була російська армія. Тепер вона легітимізована світовою спільнотою, як захват Гітлером Чехословаччини. Волі до опору в цивілізованому світі не проявив ніхто. Винятком була частина українського суспільства, що переносила свої настрої на всіх українців. Це було наслідком ейфорії Майдану, відкликання Януковича Кремлем і брюссельського синдрому — ейфорії Євроасоціації, яка не захистила Україну від агресії й анексії. Навпаки, легітимувала дії Росії. Кажу це в минулому часі, тому що це все було в минулому світі й минулому житті. Новий світ створює у нас на очах псковська дивізія ПДВ. Вона про це мріяла з того часу, коли була створена. І не вона одна. Путін втілює вікову мрію російського народу. Звісно, зараз саме час читати Оруелла та Войновича. Але ще актуальніше Віктор Суворов і Шаламов.

Не віриться, що буде хоч якийсь виразний висновок з приводу збитого Боїнгу, як не віриться в розслідування справи Литвиненка. Путін робить що хоче, тому що має справу з союзом обдурених і кинутих. Це відбувається й усередині країни. Зрозуміло, ситуація складніша, ніж у Марка Твена з «Королівським жирафом». Можна порівняти з тим, як усередині Росії ліберальна інтелігенція за президентства Медведєва виступала проти вимоги розслідувати вибухи будинків 1999 року. Мовляв, злякаємо медведєвську відлигу, а народ під цим гаслом не згуртуємо. Невигідно.

Дійсно, й зараз не згуртуємо. Адже якщо допустити думку, що... ні, ну вас з вашими рязанськими ученнями, мертвих цим не повернеш, а живим буде вкрай неприємно. Виходить, що всі ці роки...

Зрозуміло, неприємності західних політиків зовсім не в моральному дискомфорті. У їхнього електорату картина світу, в яку нинішні політики поки вписуються. І раптом з’ясовується, що всі ці роки...

Це і є союз політиків-лузерів, що довели світ до нинішнього стану, як лузери тридцятих років минулого століття довели справу до Другої світової війни. Це найголовніші союзники Кремля, як і статусні ліберали всередині країни. А в громадській думці Росії й усього світу його головний посібник — неусвідомлення реального змісту й значення скоєних російською владою діянь. І тих, що вона ще зробить.

Російська інтелігенція й західні політики поступово переходять на позицію «Україна сама винна». Цікаво буде спостерігати, як вони це робитимуть по відношенню до інших країн, на які нападе Росія. Тобто, звісно, 86 відсотків населення виходить зі святого права росіян на агресію. Але як вивертатиметься російська прогресивна громадськість і західний істеблішмент, побачимо.

Події в Україні та довкола неї набувають огидного присмаку змови. Змови еліт. І не лише еліт. Змова еліт — це зрозуміло, але окупанти змовляються і з населенням, навіть не входячи з ним у зіткнення. Воно мовчазно погоджується з усім тим, що відбувається.

Поки не сталося цієї змови, перемога Путіна не стане поразкою України. Так, ось таких парадоксів сповнена історія та поточна політика. Перемога Путіна не тотожна поразці України. Так і буде, якщо українці не пов’яжуть свою долю виключно з тим, чого добивається Кремль, не перетворять свою країну з України на анти-Росію. Тобто остаточно русифікуються, оскільки Росія в цій війні втратила себе. Стала анти-Україною.

Самотність людини не є абсолютним злом. Вона деколи дається їй для того, щоб вона краще розуміла себе. Те саме трапляється і з нацією. Нинішня самотність України — частина розвитку як її самої, так і Європи, співдружності європейських націй, яким, схоже, час задатися питанням про адекватність їхніх політичних еліт.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments