Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

У чому Україна — не Росія?

Уже майже п’ятнадцять років українські соціум і політикум розвиваються по висхідній, а російські деградують
31 січня, 2014 - 14:06
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Попереднє повідомлення: я ні з ким не сперечаюся. Це не полемічні нотатки. Мені здається дуже важливим і цінним сказане за останній час такими людьми, як Інна Богословська, Лілія Шевцова, Григорій Перепелиця, Збігнєв Бжезінський.

Не пропоную я й гнатися за подіями. Навпаки, за настільки стрімких змін є сенс зупинитися-озирнутися. Передивитися не відповіді на запитання, що з’являються, а впевнитися в тому, чи правильно ми розуміємо самі запитання, чи не час їх ставити інакше.

Цей текст буде коротким і складатиметься з кількох спостережень, що стосуються методики вивчення ситуації в Україні та її відносин з Росією. І почати варто з найголовнішої тези — «Україна не Росія». Як говорить доктор  в оповіданні Чехова «Припадок», голубчику, хто ж сперечається. Але невже українська ідентичність має апофатичний характер? Апофатичним у теології є визначення Бога за принципом «Бог — це не...». А тут усього лише «не Росія». Але ж іще й не Німеччина й не Вануату.

Свого часу назва книжки Леоніда Кучми відобразила зміст певного важливого етапу у становленні української нації. Зараз ця теза мені здається перешкодою на шляху її розвитку й самопізнання. Використання її як аргументу в дискусіях про майбутнє України, за моїми спостереженнями, стало свідчити про деяку обмеженість. Ще трохи й подібна самоідентифікація стане упослідженою, дзеркальною по відношенню до іншої нації, вторинною.

Небезпека подібних кліше в тому, що вони ірраціональні, забобонні, заважають, зрештою, здобуттю власного шляху в прямому сенсі цих слів. Мені здається, це вже позначилося на перебігу подій в Україні, що показали серйозну відмінність української національної революції від вічних російських переворотів, механіка яких була найточніше описана путчистом — аж ніяк не революціонером — Леніним.

Російський переворот — це опанування центральної влади й комунікацій. Причинами, що сприяють перевороту, Ленін вважав доведення до відчаю суспільства (низи не хочуть) і нездатність еліти до управління державою (верхи не можуть). Зовні це так. І до Росії може бути застосоване. Але мотивація національних революцій, що далеко не завжди одразу змітали колишню владу, а входили з нею в дивні відносини ворожого синтезу, зводилася до участі в реалізації влади. Для цього були потрібні не зубожіння й відчай, а упевненість у власній соціальній значущості. Якби її не було, верхи чудово б справлялися й далі.

Саме це ми бачимо в Україні. Янукович і його клан цілком здатні управляти країною, і проти нього аж ніяк не люмпени, що соромливо іменуються народом. В управлінні державою, передусім у визначенні її позиціювання в світі, прагнуть брати участь ті прошарки, ідентичність яких сформувалася в останні десятиріччя.

І в цьому Україна точно не Росія. Уже років п’ятнадцять українські соціум і політикум розвиваються по висхідній, а російські деградують. Обмежимося в цьому випадку констатацією.

Українська національна революція бачиться як рух не стільки за опанування влади, тим паче що вона є неабиякою загадкою, її розташування не настільки очевидне, як у Росії, скільки за відвоювання свого простору, місця, території. Таким є Майдан, який ніяк не може подолати кордон між вулицею й коридорами влади. І такими є зайняті будівлі обласних адміністрацій, довкола яких починають зводити барикади, що абсолютно не відповідає логіці їхнього захвату. Вони не розглядаються як комунікаційні центри (а без комунікації немає управління), вони виглядають як території вільні від центральної влади.

І ось тут позначається, на мій погляд, головний парадокс українських подій, який слід шукати не у Верховній Раді, не в Адміністрації президента і навіть не на Майдані. Створюється враження, що ніхто не хоче поставити собі неприємне запитання про природу руху в областях і районах України. Про що вони свідчать, який потенціал несуть — національної консолідації чи регіонального відособлення, в перспективі — сепаратизму.

Здається мені, що в Кремлі переважає друга оцінка. Тут ми переходимо до дуже важливої теми, теж пов’язаної з тезою «Україна не Росія». Якщо вона стає основою самоідентифікації, то й Росія розглядається як анти-Україна, цілі Кремля визначаються як анти-цілі української національної революції. Але що правильно стратегічно, не завжди адекватно тактично. У даному випадку стратегічною метою Кремля є втрата Україною міжнародної правосуб’єктності. Протистояння регіонів цілком може бути засобом її досягнення.

Путін і його команда великі майстри використовувати противника у своїх цілях. Усередині Росії — це боротьба з корупцією, викриття «партії шахраїв і злодіїв», як іменують «Единую Россию», що насправді є традиційним для самодержавства способом використання плебсу для утримання боярських амбіцій. І ті, хто, займаючи в Україні будівлі обласних адміністрацій, не мають мети збереження єдності країни, — союзники Путіна. А от українська федерація — справжня, не липова, як у Росії, — була б украй неприємна Кремлю.

Що ж до центральної влади, то тут теж зважаючи на кремлівський чинник не слід спокушатися тим, що з Януковича поки не вийшло диктатора. По-перше, «поки» — те, як він відіграв амністію, свідчить про його потенціал. По-друге, сильна диктаторська влада в Києві зовсім не потрібна Кремлю. Йому будь-яка дієздатна влада в Україні не потрібна. От Лукашенко, диктатор, начебто свій в дошку. Але лише начебто. І вже свої ходи знайшов — не стільки з Путіним домовляється, скільки з Сєчиним.

І останнє, яке насправді перше. Те, про що я говорив з дня підписання угод між Януковичем і Путіним і що підтверджується останніми заявами Путіна і його міністрів. Це пастка ціною 15 мільярдів доларів. Пастка для України й для Європи. Тепер це визнають автори «Нью-Йорк Таймс»:

«Навіть якщо Україна знову звернеться до Заходу, не існує готового пакету заходів фінансової допомоги, який би замінив російський кредит, що почав надходити в грудні. Без іноземної підтримки Україна майже однозначно не зможе погасити свій борг або девальвує валюту». «Незважаючи на її непопулярність серед протестувальників, російська допомога ефективно стабілізувала ринок облігацій».

І вже тепер доведеться доводити, що Європа не Росія, що європейські цінності й принципи не продаються разом з євроборгом України.

А що до катастрофи, яку Бжезінський пророкує Росії, якщо вона й надалі тиснутиме на Україну, то з цим прогнозом він запізнився мінімум років на десять. Російська катастрофа йде давно. Катастрофічно розмірене йі продумане зміцнення влади режиму, який реалізує традиційний імперський сценарій, щоб не допустити російського національного розвитку. Кожна нова перемога Путіна, особливо в міжнародних справах, — черговий етап цієї катастрофи.

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments