Не однострої і зброя воїна, а безстрашність, мужність, хоробрість його, дух воїна — становлять силу армії
Дмитро Донцов, український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч

Україна між партією війни і партією миру

11 вересня, 2014 - 18:02
Україна між партією війни і партією миру
ФОТО REUTERS

Мінський протокол викликав вельми гострі дискусії як в Україні, так і в усьому світі. Передовсім у Росії. Все це цілком зрозуміло і легко прогнозовано.

В основі обговорення на початковому етапі були військово-політичні аспекти. В дієвість і тривалість припинення вогню ніхто не вірив. З боку терористів одразу пролунали голоси, що для них це вимушений крок, зроблений через обставини. На того, хто викликав такі нехороші для них обставини, прямо не вказували, але прозоро натякали.

Москві вже не раз доводилося вельми жорстко обсмикувати не в міру балакучих своїх донецько-луганських поплічників, аж до дезавуювання на найвищому рівні їхніх слів. Цього разу в Білокам'яній зберігали горде мовчання, що побічно підтверджує серйозну невдоволеність підписаним протоколом. Дуже хотілося більшого, але довелося поки задовольнятися досягнутим.

Київ не без тиску ззовні теж ухвалив рішення про перепочинок. Міжнародні аспекти ухваленого рішення вимагають окремого розгляду, зараз варто зосередитися на внутрішньополітичних причинах згоди на підписання протоколу.

На українській політичній сцені явно позначилося дві течії: партія війни і партія миру. При цьому в кожен із цих секторів потрапляють організації, які є, принаймні на словах і гаслах, політичними завзятими опонентами.

Партія миру, звичайно, представлена Президентом, його партією і союзниками в особі УДАРу. До них примикають і ті, хто зовсім недавно відколовся від Юлії Тимошенко. Формально за мир виступають уламки Партії регіонів, самі регіонали. Будуть і інші маргінальні групи. Проблема в тому, що Президент, його союзники і залишки регіоналів в будь-якому образі абсолютно по-різному розуміють не тільки мир, а те, що повинно бути після нього. Тим не менш з цього табору не лунають заклики зупинити здачу Донбасу та всієї країни.

Партія війни, відверто кажучи, теж за мир. Тільки шляхи досягнення його бачить у посиленні подальшого протистояння з Росією до повної і беззастережної перемоги. Останні заяви Юлії Тимошенко, її соратників однозначно свідчать про те, що її партія йде в парламент як опозиція до Президента і можливої коаліції, яка буде сформована. Поки на приблизно таких же позиціях перебуває і партія Анатолія Гриценка, хоча в майбутньому парламенті буде проводити власний курс.

Мінський протокол в політичному і передвиборчому сенсі Президент характеризуватиме як своє велике досягнення. В країні виразно окреслилася деяка втома від війни. Точніше, не від самих бойових дій, а від тієї некомпетентності, неорганізованості та інших негативних моментів у їхньому проведенні. Навіть суто цивільні люди розуміють, що українські силовики відступають, несуть невиправдані втрати, страждають від недостатнього тилового забезпечення через корупцію і нереформованість військового та державного апарату. Волноваха, Іловайськ є наочним підтвердженням того, що так війну з досить сильним противником вести не можна.

Швидко змінити такий стан, навіть якби дуже хотів, Президент не може. З низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. Щоб дещо пом'якшити відчуття безвиході і деякого розчарування, йому, як повітря, потрібен перепочинок у бойових діях. У політичному, інформаційному та піарівському сенсах у передвиборчій кампанії, що насувається, постати в образі не просто миротворця, а людини, яка зупинила війну за всіх проблем у здійсненні режиму припинення вогню, представляється в електоральному сенсі вкрай вигідним. Тим більше що зупинений цілком можливий штурм Маріуполя з неясними перспективами відбити його. Можлива втрата найважливішого в стратегічному плані міста загрожувала не тільки поразкою у війні, але і малопередбачуваними внутрішньополітичними наслідками. Передовсім для Президента. В цьому сенсі мінський протокол був для нашого гаранта життєвою, точніше політичною, необхідністю з позначкою «терміново».

За минулий період до Президента накопичилося досить багато претензій. Реальних і уявних. Для отримання такого складу парламенту, в якому можна буде сформувати стійку більшість, суспільству треба було представити те, що, на думку організаторів пропрезидентської передвиборчої кампанії, буде виглядати дуже важливим і дохідливим. Нічого кращого за принесений мир бути не могло. Ось його і пред'явили.

З цієї точки зору режим припинення вогню буде підтримуватися до парламентських виборів. Значною мірою від їхніх арифметичних результатів буде ухвалюватися рішення про наступний етап політичного курсу. Безперечно, з урахуванням реальних можливостей українських силовиків в умовах холодної погоди і економічних, а також енергетичних, складнощів. Звичайно, багато буде залежати від Путіна. Поки можна припускати, що в Москві також змушені, нехай і без особливого бажання, зайняти більш виважену позицію. Як виявилося, і там проблем повно.

Легко прогнозувалося, що партія війни здійме галас навколо мінських протоколів. При цьому так званий злив Донбасу буде самим легким і простим. Відкрито виступити проти припинення вогню уявлялося недоцільним. Тому спроби загострити внутрішню і зовнішню ситуацію виробляються на периферії.

Спочатку «Батьківщина» наполягала на негайній ратифікації Угоди про асоціацію з Євросоюзом. У дипломатичному і юридичному сенсі особливого виграшу не було. Проте спроба підняти градус напруженості в суспільстві була. Особливого прибутку від цієї кампанії не було, і так було зрозуміло, та Угода буде ратифікована і час такого акту не грає особливої ролі. Тим більше що влада домовилася про синхронну ратифікацію з Європарламентом. Що може бути краще в інформаційному сенсі.

Тоді взялися за референдум щодо вступу в НАТО. При цьому результати для новоявлених євроатлантистів з «Батьківщини» неоднозначні. Хоча число прихильників вступу в Альянс і серйозно зросло, але ставлення до блоку продовжує залишатися неоднозначним. Противників вступу стало менше, однак більшість.

Сам факт проведення такого референдуму викликав би вельми бурхливу реакцію в Москві з відповідними діями. Аж до зриву мінських домовленостей. Відповідно це поставить Президента в досить скрутне становище. І це перша і досить ясна мета Юлії Тимошенко та її партії.

Друга мета не настільки явна, чітко не проговорена, але логічно витікає із ситуації. Уявімо, що референдум про вступ до НАТО проводиться і дає негативний результат, тобто більшість висловиться проти. Більше за всіх зрадіють у Москві і вкотре зрозуміють, хто їхній справжній союзник. Прямих доказів існування такої мети немає, але не настільки наївні люди перебувають в оточенні Юлії Тимошенко, щоб тверезо не оцінити цілком можливу перспективу провалу євроатлантичного курсу. Наступний подібний референдум можна буде провести тільки за два роки, і противники вступу матимуть на руках відносно недавні результати попереднього волевиявлення. От і виникає підозра, що не такі в партії «Батьківщина» євроатлантисти, якими так хочуть здаватися.

Третя мета партії війни належить до політтехнологічних в ході виборчої кампанії. Ідея проведення референдуму має дещо відволікти увагу від мирної ініціативи Президента. Прямо проти миру виступити не можна, багато говорити про злив Донбасу - собі у збиток, а ось референдум, інформаційне тло навколо нього, протидія Росії повинні виборцям показати, хто справжній патріот України.

Тільки-но проведуть партійні з'їзди, зареєструють списки, висунуть своїх кандидатів у мажоритарних округах, так дискусія про війну і мир, вступ до НАТО вийде на фінішну пряму. Акомпанементом їй буде ситуація з порушенням режиму припинення вогню в Донбасі. Треба думати, що в міру своїх сил російські війська і їхні підлеглі терористи з наближенням дати виборів все частіше будуть влаштовувати провокації. Тим самим Москва буде лити воду на млин партії війни. Навіть не з міркувань її підтримки, хоча і не без цього, а для того, щоб зірвати або максимально утруднити проєвропейський і євроатлантичний курс України.

Запобігти відмові Києва від позаблокового статусу, судячи з усього, Москві не вдасться. Аналогічно буде ратифіковано Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Два найважливіші кроки на шляху зближення з НАТО та отримання в найближчому майбутньому особливого статусу у співпраці з Альянсом за прикладом Грузії Україна пройде. Для Москви це рівнозначно серйозній поразці. Попри анексію Криму, інтервенцію в Донбас домогтися відходу Києва від проєвропейського курсу не вдалося. Не особливо допомагає торговельний і енергетичний шантаж. Шанси прямої російської і дещо закамуфльованої проросійської агентури опинитися в новому складі Верховної ради, мінімальні. Якісь уламки проберуться, але погоди вони робити не зможуть. І це - чергова поразка Кремля.

Залишається тільки одне. Шукати ситуативних союзників, які можуть скласти хоч якусь опозицію Президенту. Прямо називати якусь фракцію проросійською в Москві не будуть. Таке здатне її просто вбити. Проте слід очікувати пошуку якихось точок дотику з опозиціонерами. Найкраще з радикалами, популістами і тими, хто під них буде рядитися. Вони багато і красиво кричать, пропонують настільки зрозумілі багатьом прості рішення. Розуміючи, з якими олігархічними групами вони пов'язані, слід припускати, що саме на них і буде зосереджена увага Москви.

До мінських протоколів дуже багато питань. Тим не менш вони вже стали реальним політичним фактом. Ставлення до них і буде визначати розвиток українського політичного життя. Як під час виборчої кампанії, так і після неї.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments