Не жди ніколи слушної пори – твоя мовчанка може стать ганьбою!
Дмитро Павличко, український поет, перекладач, літературний критик

Уроки історії

Зараз ми радіємо успіхам АТО, але не варто забувати, що нам ще довго доведеться підвищувати «якість організації суспільства», це лише початок наших тяжких випробувань
28 липня, 2014 - 18:51
Уроки історії
ФОТО REUTERS

Ось вони які - 100 років від початку Першої світової війни. Не думали ми і не гадали, що саме на землі Донбасу почнуться бродіння нової хвилі людських протистоянь, як наче не може людство без ненависті, без зазіхань, без претензій, без крові і безглуздих, невиправних трагедій. Кажуть, що це ще не війна і тим більше не світова.

Це війна і війна світова, але в іншому вигляді, в іншій іпостасі. Ми зараз чуємо, як тремтить земля, як нагрівається грунт, і переконуємо себе, що це звичайний локальний землетрус. Але глибинність біди видає не автомат і не бомбардування, а те, у кого він в руках і те, чому й куди летить міна. Світ відмахується від полум’я на Донбасі, як від набридлої мухи. Чи вперше світу спостерігати за конфліктами і місцевими війнами? Чи вперше за філіжанкою кави перечитувати рядки ранкових газет з офіційною статистикою смертей? Лише раз, передивляючись колонки новин, світ опікся своєю кавою, коли побачив повідомлення про збитий над Україною "Боїнг". Опікся, скривився і наче знов почав забувати. Корисна для психіки річ - витіснення проблеми із свідомості, в глобальних масштабах інколи грає з людством злий жарт.

Що ж, історія річ цікава, але в підручниках під кожним параграфом явно не вистачає виділеного абзацу: висновки. Колись радикальна преса ще у вересні 1939-го року дорікала міністру іноземних справ Франції Далад’є Жоржу Боне в тому, що той дарма займає крісло легендарного Талейрану, адже не зміг передбачити загрозу, яку становив для світу Гітлер і пішов на співробітництво з ним. Дійсно, хитрий але прозорливий Талейран, який попри повну відсутність розуміння таких понять як честь і патріотизм, після смерті Наполеона зробив все, щоб Франція, опанована переможцями, сп’янілими від реваншу, збереглась у власних межах. А все тому, що хабарник і зрадник Талейран знав, як розмовляти з тими, хто наразі сильніший. Саме в час, коли Франція потерпала, виявилось, що всі ті вади, які були справедливо приписані Талейрану, були продиктовані не пороками, а здоровим глуздом, не мареннями егоїстичних міркувань, а прагматичним розумінням ситуації. Талейран був просто адекватним навколишньому стану, він був тверезим.

Назвати Європу тверезою зараз не можна. Вона спить на берегах романтичного Дунаю, в промінцях самозакоханого сонця Парижа, в самовпевненому у своїй прорахованості Берліні. Як інколи теплий, затишний Київ не розуміє, як треба поводитися з Донбасом, так і Європа ще не зрозуміла, що Путін - це не просто російський диктатор, на кшталт прагматичного і жорстокого апаратника Сталіна і тим більше він не схожий на по-європейськи артистичного Гітлера. Путін - це особливе породження СИСТЕМИ, яка, виявляється, нікуди не поділась, а лише чекала реставрації. Це збочений правнук Сталіна, який знає всі слабкі місця, всі тонкі кістки, всі молочні хребці світових, залежних від вітру змін, політиків. Сталін прагнув безмірної влади заради гарантій безпеки і свято вірив у комунізм як гарантію якоїсь стабільності. Путін вірить у власні капітали і у власну винятковість. Ідеї "русского мира" він використовує лише за для захисту власних статків і, як будь-який диктатор, Путін потрапив на гачок психічних деформацій. Він у захваті від успіхів. Покірність росіян - від плебсу до раболіпних бояр - його надихає. Він давно перейшов межу адекватності і потребує рішучих втручань. Чим далі, тим жахливішими будуть його реакції, адже немає нічого страшнішого за посередність, яка проковтнула таблетку безмежної влади. На жаль, ні в Європі, ні тим більше в Україні наразі Талейранів немає, щоб красиво і грамотно пошити диктатора, що зарвався, в дурні. Не принизити, тим самим ще більше роздратувавши ман’яка, а розвернути його в потрібному напрямку.

А що ж Україна? Україна в огні. І, як і Європа, легко ведеться на провокації і гру на нервах. Наприклад, коли саботує військовий призив - мерзенна акція, організована деякими львів’янами, або виводить матерів в істеричних сльозах, які не хочуть відправляти синів на війну за "якийсь там Донбас". І все це в час помітних успіхів нашої армії. Західна Україна дійсно втратила вже достатньо синів на цій війні. Граната ж, що полетіла в оселю мера Львова, а не розірвалась в кав’ярні або вокзалі, звичайно, не наштовхнула декого на думку, що війна йде не на Донбасі, а в Україні - дуже важливий акцент. Можна зрозуміти матерів, але не можна простити такі акції тим, хто спонукає цих жінок виходити на вулиці, тим самим відчиняючи двері ворогу до власних домівок.

У мертвому Луганську зараз особливо корисно перечитувати щоденники Олександра Довженка. Там уже все написано. Просто раніше під щебетання пташок слова великого майстра світового кіно здавались омертвілими, мармуровими, неактуальними. А вони, виявляється, були живі. Просто спали. І в край доречно зараз відшмагати себе його рядками, нагайками його текстів, написаних в розпал Великої Вітчизняної, коли ми терпляче відступали і програючи помирали. Коли тонули в зраді і малодушності, в безпомічності і тотальній самотності. "Якість війни - це якість організації суспільства, народу" - писав Довженко. Зараз ми радіємо успіхам АТО, але не варто забувати, що це лише краплина тріумфу українського духу, який нам доведеться накопичувати і загартовувати, підвищувати ту саму «якість організації суспільства», це лише початок наших тяжких випробувань. "Нас, кажуть, більше за добру європейську державу. Ми є і нас нема. Де ми?" - слова генія із-за стіни часу, питання на яке нам ще доведеться відповісти.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...