Відповідь Штайнмаєру
Українці воюють за свою і вашу свободу. Чому ви відмовляєте їм у системі колективної безпеки?
Серед фундаментальних законів української історії є один, простий, жорстокий та нещадний: виборюючи реальну незалежність для свого народу на своїй землі, виборюючи кров’ю кращих з найкращих — ми потребували міжнародної підтримки, яка б у рази полегшила кількість наших жертв у боротьбі з імперським поневолювачем, окупантом, агресором, якби була надана. І наштовхувалися на байдужість, небажання Європи допомогти, а то й на погано приховану ворожість.
Не будемо заглиблюватися в історію й згадувати мінімальний ефект від дипломатичних зусиль гетьмана Богдана Хмельницького у 1654 — 1657 рр., коли він, нарешті збагнувши суть загарбницьких прагнень московського царизму, пробував вибудувати проукраїнську коаліцію кількох держав — Швеції, Угорщини, Семигорода, деяких німецьких протестантських князівств, залучивши до цього навіть і султана Османської імперії. Тоді не вийшло. Пригадаймо 1918 — 1919 роки, добу гетьмана Павла Скоропадського та УНР. Місцями й роками дипломатичні емісари тодішніх українських керманичів перебували в Берліні (за Скоропадського), згодом у Парижі, Римі (під час Версальської мирної конференції). Йшлося про одне — про політико-дипломатичні гарантії безпеки відродженої Української держави в момент відвертої більшовицької агресії. Відповідь чільних європейських лідерів — Клемансо, Ллойда-Джорджа, Орландо — відома. Наслідки теж. І 1935 року пророчі слова Ланселота Лоутона не було почуто.
1943 рік. ОУН, яка бореться проти «коричневого» та «червоного» тоталітаризму, обирає однозначно демократичний шлях розвитку для майбутньої незалежної України (було висунуто гасло: «Воля народам! Воля людині!») і, покладаючись передовсім на власні сили, все ж таки робить спроби «навести мости» із західними державами-членами антигітлерівської коаліції. Відповіді не було. Ані від англійського, ані від французького, ані від американського урядів. Ще десять років жертовної боротьби ОУН — без жодної (фактично) підтримки ззовні. Знову «сліпота» Заходу в сприйнятті української проблеми.
І, нарешті, третя у ХХ столітті спроба утвердити українську державність (1991 рік) — і третій «убивчий» приклад небажання Заходу брати на себе бодай якісь реальні (реальні, тобто такі, що підлягають обов’язковому виконанню!) гарантії безпеки України. Йдеться про сумнозвісний Будапештський меморандум (початок грудня 1994 року), 20-річний прикрий «ювілей» якого ми будемо скоро відзначати. Декларації гарно виглядають, «сяють» і викликають захоплення у момент спокою, затишшя історії. У час двобоїв, вторгнень тестується їх справжня вага. Гарантії, дані ядерними державами Україні — в обмін на відмову від ядерної зброї — виявилися політично, юридично й морально нікчемними. Агресія Росії показала це більш, ніж чітко.
Наші бійці щодня віддають життя за цілісність держави, її свободу. Зараз, якщо дивитись «у корінь» речей, Україна робить нову (п’яту, якщо враховувати часи Хмельницького) спробу стати реально незалежною державою. Це — в інтересах не лише України, а й цілої Європи, цілого світу. Тим більше уваги ми зобов’язані приділяти проблемі політико-дипломатичних гарантій Україні, яка досі, по суті, протистоїть Путіну сам на сам (якщо не брати моральної підтримки, яка, звичайно, дуже важлива. Що ж до санкцій, які «змусять Москву заплатити дедалі більшу ціну», то історія Росії свідчить: народ, зґвалтований й обдурений черговим тираном, готовий платити дуже високу ціну. Не треба ілюзій...)
Такою «залізною» гарантією може бути одне й тільки одне: поступальний, системний, цілеспрямований рух України на шляху набуття членства в НАТО. Тільки це! І, звичайно, реформи — не реформи «взагалі», а конкретні, саме ті, що їх вимагає від нас Альянс. І хай нас не засмучують заяви глави МЗС Німеччини про те, що НАТО нам «не світить». Нам треба зробити все можливе й неможливе, щоби якомога швидше бути в Альянсі, припинити коаліціади і чвари серед політичного владного класу. І, сподіваючись перш за все на себе, доносити, знову й знову доносити до європейців просту річ: ми, українці, «певним чином довели» відданість вашим ідеалам демократії, толерантності й свободи. Бо ми щодня гинемо за них. Якщо ми програємо — наступними будете ви.
