Життя справді складне, і єдиний у нього підручник — досвід.
Григір Тютюнник, український письменник-прозаїк

Як спічрайтери підставляють президента

26 серпня, 2014 - 10:29

Ні для кого не таємниця, що промови державних лідерів творяться ними не власноручно. Навіть багатогодинні імпровізації Микити Хрущова потім, перед публікацією в газетах, ретельно «причісувалися» спеціальною групою партапаратників. З іншого боку, тільки деякі винятково тупі діячі не беруть участі у підготовці власних промов, особливо з важливих питань. Ця тупість зазвичай унаочнює себе під час виступів: скажімо, Брежнєв і Янукович неодноразово веселили публіку, плутаючись у текстах своїх промов.

Натомість Черчилль сам писав тексти своїх виступів, консультуючись там, де це було потрібно, з компетентними помічниками; Рузвельт спершу детально обговорював зі своєю командою інтелектуалів проблеми, які мають бути висвітлені у промові, а потім особисто «шліфував» покладені йому на стіл заготовки; Горбачов за всієї своєї схильності до імпровізацій попередньо «обкашлював» усі деталі з консультантами, збираючи їх на підмосковній дачі та ретельно працюючи з ними. Одне слово, існують різні варіанти, але так чи інакше справжній державний лідер повинен обов’язково мати більшу чи меншу команду кваліфікованих консультантів (поміж яких можуть навіть траплятися особисті друзі, як-от у Черчилля чи Рузвельта), з якими він разом опрацьовуватиме свої публічні виступи.

Стилістика і зміст виступів Петра Порошенка доводять, що він особисто бере участь у їхній підготовці, а водночас і те, що його теперішня команда недостатньо ретельно працює над нюансами цих виступів, у зв’язку з чим навіть у загалом знакові президентські промови на День Прапора та День Незалежності вкралися неточності й недоречності.

«Спілкуючись із солдатами в зоні АТО чи у військовому шпиталі, я бачив і чув, що російською мовою Україну люблять не менше, ніж українською. Скільки, на жаль, полеглих воїнів свої останні слова любові до Батьківщини чи до мами, до дружини чи до коханої вигукнули, сказали або прошепотіли російською мовою… Знаю, що тепер за мовною ознакою нас не розколе вже ніхто і ніколи, - сказав 23 серпня президент. – Принципово залишаючись на тій позиції, що єдиною державною мовою має залишатися українська, маємо належно оцінити внесок російськомовних громадян України в захист нашої спільної Вітчизни. Наша нація міцніє вже не лише на ґрунті мови чи етносу, а на основі спільної волі більшості мешканців України. Ця воля полягає в тому, щоб жити разом в єдиній, соборній, унітарній, демократичній та європейській державі. У минуле стрімко відходить поділ України на Схід та Захід, Центр та Південь. Це значить, що ми остаточно і безповоротно відбулися як нація, як український народ».

Здавалося б, що тут можна зауважити? Справді, серед тих, хто воює, відсутня мовна проблема. І серед загиблих у боях справді чимало тих, для кого російська мова була рідною. Але в жодному разі не можна переносити це на все суспільство. Бо ж у такому разі створюється враження, наче в Україні відсутня проблема стосовно кореляції між етнолінгвістичними і державно-політичними чинниками. А така проблема існує. Всеукраїнське опитування, проведене минулого місяця Соціологічною групою «Рейтинг», засвідчило, що 91% респондентів, чиєю рідною мовою є українська, підтримують незалежність України; серед тих, хто вважає рідними й українську, і російську мови, прихильників незалежності 71%, а от серед опитаних, для яких рідна – російська мова, проголосувало б за незалежність лише 45%. І з патріотизмом є проблеми: патріотами вважає себе 70% тих, для кого рідною є російська мова, інакше кажучи, 25% опитаних з цієї категорії звуть себе патріотами України, але не підтримують незалежності Української держави.

Це – наукові факти, які фіксують реальні проблеми. Так само фактом є те, що тільки близько третини жителів Донбасу підтримують незалежність України і що самоідентифікатор «громадянин України» домінує у всіх регіонах України, окрім Донбасу, де основним залишається самовизначення «житель свого регіону, міста, села». Наслідки, які з цього випливають, у всіх перед очима. А робити вигляд, наче проблем немає, не казати відверто суспільству про їхнє існування означає видавати бажане за дійсне.

Сказане не означає, що президентові потрібно було спеціально акцентувати увагу українського загалу на суттєвій різниці політичних настанов громадян на етнолінгвістичному ґрунті та на разючих відмінностях від усієї іншої України. Зовсім ні. Процеси внутрішньої інтеграції України справді стрімко розвиваються за останні півроку, та ще не вповні вилилися в ті оптимістичні результати, про які йдеться у президентській промові. Відтак варто було би наголосити на позитивних тенденціях, які стосуються передусім українського півдня і південного сходу, а також зростання рівня патріотизму серед російськомовного населення, - і чесно визнати, що у Донбасі поки що не так, але все попереду, потрібна тільки копітка праця, розрахована не на один рік.

Видається, що навіть у свято не зайве нагадати про потребу тяжкої праці і самовідданих зусиль для того, щоби попри всі дестабілізуючі зусилля з боку Кремля, завершити процеси внутрішньої інтеграції України.

Вкралася заковика й у президентську промову на військовому параді у Києві 24 серпня. Петро Порошенко, зокрема, сказав у ній: «Наші Збройні Сили, Національна гвардія, прикордонна служба, добровольчі батальйони заслужено успадкували військову славу давньоукраїнських князівських дружин і Війська Запорозького, українських січових стрільців і вояків Української Повстанської Армії, армії Української Народної Республіки і українців, які під час Другої світової війни захищали Україну в лавах Червоної Армії». Проте чого не згадані ті українці (а це загалом сотні тисяч), які воювали з нацизмом у лавах Війська Польського, причому з 1 вересня 1939 року, з самого початку Другої світової війни? Так, вони захищали ту частину України, яка у ті часи була під польською, часто несправедливою й авторитарною владою. Але захищали вони рідну землю від тоталітарного зла, від нацизму. І воювали на всіх фронтах добре, попри відомі складнощі у польсько-українських відносинах – не випадково по війні, скажімо, генерала Павла Шандрука (у Війську Польському він був полковником) за відвагу, виявлену у вересні 1939 року, польський закордонний уряд нагородив найвищим військовим орденом. З іншого боку, і серед знищених за наказом Сталіна у Катині польських офіцерів були етнічні українці…

Хтось може сказати – «дрібниці». Але у великій політиці дрібниць не буває. Тим більше, у такі кризові моменти, як той, що його переживає Україна. Тож, видається, робота президентської команди потребує підвищення рівня її кваліфікації, щоби різноманітні «дрібниці» не псували загальної картини.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments