Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Звідки походить загроза миру

15 лютого, 2014 - 09:38
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

Спочатку загроза походила від неправильно обраного шляху. Пішли не туди, куди вели, а в бік спокою для одного й звичного життя для пенсіонерів за віком. Потім хмари згущували загони міліції, що виросли  поза правовим полем. Охоронці режиму з нашивками хижої птиці, на кшталт  рейхсадлера, як вона називалася у фашистів, побили дітей і наламали дрів. Народ зрозумів: загроза походить не від руху назад, а від силових відомств, які нікому не підкоряються, але діють за очевидною вказівкою. Усі вийшли захищати себе й здивувалися. Тих, хто переживає за країну й власне життя, — мільйони. Збігу обставин і народу ще більше здивувалися з протилежного боку. І миттєво оцінили небезпеку, що походить від неконтрольованих громадян, які відчули, що їм загрожує.

Нагорі вирішили виставити такий самий натовп народу на своєму боці, щоб дотриматися військово-політичного паритету. Охочі підтримати уряд за 200 гривень і ті, хто хоче повалити його безкоштовно, з’їхалися до Києва, утворивши небезпечну політичну й криміногенну ситуацію. Патріоти, екстремісти, провокатори, садисти потрапили в один синонімічний ряд. У цей момент на Заході ще не знали, звідки походить загроза миру й, не вбачаючи відмінностей між протестувальниками й охоронцями порядку, всім казали «фу». На Сході, де загроза миру завжди походила від заходу, без роздумів відкрили видимі й невидимі фронти проти Європи, американців, євреїв, геїв, бендерівців, киян, львів’ян та інших майданівців, назвавши їх скорочено фашистами. Дії Сходу призвели до розширення зони конфлікту. Майдан розрісся до центру столиці, потім охопив місто, потім країну й, зрештою, перетворився на  класичний театр військових дій, відомий з часів танців Наташі Ростової з Андрієм Болконським.

Одна імперія пішла проти іншої, як у 1812, 1914 і 1941 роках. Ми, традиційно, виявилися посередині. На Сході впевнені — загроза походить від нас. На Заході не сумніваються: у всьому винен Путін. Для західного погляду Україна, як скельце: дивляться на нас — бачать Москву. Тому ми  випали з поля зору. Поки полум’я конфлікту з Греції палає олімпійським вогнем, нам не світить стати вогнищем світової пожежі, як передбачають відомі теоретики глобальних конфліктів у Росії. З ними абсолютно не згодні практики освоєння гарячих точок за океаном, натякаючи Європі на великі неприємності під носом ЄС. Удаючись до аналогії зі світом хижих пернатих, ситуацію можна подати так. Над українськими беркутами літають  російські соколи, за тими спостерігають європейські орли з американськими яструбами, а вище за всіх літають грифи корпорацій  усіх континентів, вичікуючи не прив’язану до національного походження трапезу.

Загроза, що походить від усіх крилатих хижаків, знизу здається перемир’ям, адже ніхто нікого по-справжньому не клює, навіть беркути принишкли, відчувши: кінчилася лафа з вабилом. Так мовою професійних ловців називається легка приманка для натаскування птахів. Але тимчасовий спокій на мисливських просторах не означає кінець страхам. Навпаки, кількість і різноманітність загроз множиться й зміщується в різні боки. Вони походять уже не від двох фронтів. Погляди тих, хто бореться під різними прапорами, поступово зосереджуються на президентові як натхненнику й організаторові нинішніх неприємностей для всіх українських станів. А увага Сходу й Заходу на ньому вже не концентрується. Там генерали від економіки схилилися над своїми геополітичними картами, плануючи порятунок, підкорення й підпорядкування України новому порядку. Характер порядку уточнюється, але його неминучість очевидна.

Не ворожитимемо, на яких саме формах і способах виходу із суперкризи зійдуться в трикутнику Брюссель — Вашингтон — Москва, важливо, що Київ поки не здатен позначити квадрат. Жадібність і тупість влади привели державу до втрати авторитету. Країну не сприймають на офіційному рівні, зате чудово чують голос народу. Чують, але не радіють, за винятком інтелектуалів Сходу й Заходу. Для всіх інших приклад народного хвилювання поза політичним процесом являє загрозу. Схід боїться поширення інфекції демократії на одній шостій частині суші. Захід побоюється єгипетського прощання з диктатурою заради зустрічі з хаосом. Усі ніяково чешуть потилицю й шарять у кишенях, підраховуючи витрати на гасіння українських пристрастей.

  Сенс позиційної війни в зупинці активних бойових дій заради перегрупування сил і вироблення нової тактики. Поки правоохоронці в тиші викручують руки затриманим, а обговорення різних варіантів Конституції набуває розмаху спортивного руху, пропагандистські машини сторін не зупиняються. Злякати — означає перемогти. Неймовірна кількість реальних і вигаданих страхів, як велике  мінне поле, зайняла весь життєвий простір. Хоч би д жив громадянин країни, хоч би що робив, і хоч би в що вірив, він обов’язково має підірватися на цих фугасах жаху. По-великому на всіх чекають розпади, інфляція, інтервенції, окупації. По дрібницях — звична корупція, знахабнілі силовики, збожеволілі начальники, прогнила система управління.

Щоправда, кількість передбачених катастроф не призводить до різноманітності страхів. Яка різниця, де тебе знайдуть. Уникнеш удару палицею по голові, арешту за постановою підкупного суду —  то дістануть невиплаченими зарплатами, податковою данню, високими цінами й іншим інструментарієм непрофесійної й дедалі небезпечнішої для суспільства влади. Від неї сьогодні походить головна загроза миру в країні. Це як вдягання сучасної людини в середньовічні обладунки низькорослих предків. Не проходить без травм і болю. Інститути української влади не бажають змінюватися за формою й змістом, перетворившись з колись захисних обладунків на знаряддя тортур. Ми кричимо: «Не налазить!», — а вони все натягуються.

Але квінтесенція моменту — не запихання великих людей у маленькі клітки. Головне, що всередині й зовні українських кордонів усі усвідомили джерело небезпеки. Загроза походить від системи, що не реагує на виклики часу. Така система ні народові не потрібна, ні друзям на Заході й Сході. Мінятимуть у ній чипи, мікросхеми чи комплексно всі блоки — це питання термінів і вартості. Поживемо —  побачимо. Для такого оптимізму є привід і своя прикмета. Раніше, за часів незліченних криз нашої недолугої системи, люди змітали з полиць магазинів товари першої необхідності. Сплеск масового попиту на «сірники, сіль і крупи» означав старі фобії й вихід на сцену представників нової влади, вихованих в надрах попередньої. Тепер торгівельні площі порожні. Можливо, людей обібрали до нитки, можливо, вони розуміють: запаси макаронів не врятують від животіння. Але в одному й другому випадку — прагнення все змінити набагато сильніше за бажання залишити все, як є.

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments