4 «д» для України
Нам потрібен свій «план Маршалла», який би включав декорумпізацію, деолігархізацію, десовєтізацію та деагентуризацію
Україна — багата країна, якою погано правлять, вважає головний редактор тижневика The Economist Едвард Лукас. Складно пояснити, як могло статися, що в Україні — найнижчий рівень доходів серед усіх країн Європи. Міжнародний експерт вважає — головна проблема України не в економіці та навіть не у війні з Росією, а в державному, значною мірою — пострадянському управлінні.
У вересні 2004 р., спостерігаючи виступ Віктора Януковича перед місцевими управлінцями в Чернігові, автор цих рядків звернув увагу, що промовець дав зрозуміти аудиторії — кожен матиме своє, відповідно до позиції, яку має. Головне — підтримуйте мене, бо ми — частина однієї системи. Якщо ж хтось порушуватиме неписані правила — начувайтеся. Все це дуже нагадувало систему феодальних відносин у континентальній Європі, коли васал був зобов’язаний сюзерену військовою службою та даниною, а останній мав поважати інтереси свого підлеглого, якщо той, звісно, виконуватиме те, що йому належить робити. При цьому стан справ на території був переважно у сфері компетенції васала.
Але відтоді багато що змінилося. У сучасному світі така практика сприймається не інакше, як управління «по понятіям»: коли вирішальне значення відіграє не законодавство, а приховані від громадського ока непідконтрольні громадськості важелі впливу. З другого боку, в середині системи всі мають перебувати під постійним контролем, інакше цілісність порушиться, конструкція завалиться, поховавши під собою керманичів та їхні статки. Звідси витрачання величезних людських і грошово-майнових (до речі, значною мірою — бюджетних) ресурсів для контролю над ключовими точками концентрації ресурсів.
Лояльність до правлячого режиму стала основним критерієм добору управлінських кадрів. Під правильні фрази про необхідність професіоналізму знищувалася основа для легальної конкуренції, натомість культивувалося прислужництво. В результаті більш самостійні та активні кадри шукали собі кращого застосування, а людський потенціал державного управління (і не лише) впевнено деградував. Тобто система повільно знищувала сама себе.
Домінування неправових способів розв’язання управління разом із прагненням до тотального контролю призводило до необхідності «замарати» всіх причетних до чинної моделі. Без компромату на її складові, що дозволяє тримати персоналії у неформально-залежному стані, ефективно діяти система не може. А розмитість законодавства створює численні прогалини, які закриваються часом сумнівними рішеннями. Таким чином, система спонукає адміністраторів різних рівнів до вчинення незаконних дій, щоб потім мати можливість вибіркового покарання чи тиску.
Водночас правовий «беспредел» призводить до появи на місцях численних «наполеончиків», які керують у зручний та зрозумілий для них спосіб. Як саме — наочно демонструє нещодавній випадок із першим заступником голови Миколаївської облдержадміністрації. Подібна система дуже погано чує голос «знизу», натомість реагує на шепіт «згори». Це — апофеоз вертикального мислення та благодатний грунт для корупції.
Після зародження системи за часів президентства Леоніда Кучми довершений варіант її реалізації ми побачили у 2010 — 2013 рр. Тоді корупція в Україні стала системною, в тому сенсі, що зі спорадичних та локальних явищ вона перетворилася на найпотужніший важіль управління: країна була оповита мережею «смотрящих», які забезпечували надходження визначених доходів «на гору». Втім, був і «позитивний» бік медалі — корупція набула впорядкованості, кожен суб`єкт знав — кому, коли та скільки треба заплатити. Отже, недієздатним таким підхід назвати важко, а от європейським — навряд чи.
Вкрай небезпечним він виявився з точки зору міжнародних впливів на державу, бо використовувався зовнішніми силами як інструмент для тотальної корумпованості всієї української правлячої верхівки, зокрема — опозиції. Так уже траплялося за часів Української козацької держави. Тоді Москва толерувала корумпованість козацької старшини, знищуючі будь-які потяги до реформування (разом із ініціаторами). Тактика себе виправдала. Щось подібне мало статися й тепер. Та народ виявився кращим від свого правлячого класу.
У результаті плани міжнародних гравців зазнали невдачі, але система встояла. Це був свого роду компроміс: поєднання всіх проукраїнських сил для порятунку держави. Без ілюзій щодо якості українських правлячих кіл. А за компроміси треба платити. Вони перетворили Майдан кінця 2014-го — початку 2015 рр. на незавершену революцію, яка струснула систему, але не змінила. Таким чином, ми живемо в країні Януковича без Януковича. Її основа — корупція як спосіб державного управління. Остання має три рівні:
• ухвалення на рівні керівництва держави, уряду, парламенту завідомо поганих, популістських, рішень (наприклад, неймовірно велика кількість незабезпечених матеріально пільг); вони створюють механізм несправедливого розподілу суспільних благ;
• існування дуже великої регламентації в діяльності державних органів, що провокує незаконні рішення на всіх щаблях влади (йдеться про безпосередні відносини держави та громадянина, які дуже часто зводяться до корупційних дій);
• ситуація в приватному бізнесі, який масово побудований — добре, якщо на «сірих» схемах; вона є джерелом вербування нових агентів впливу корупції.
Корупція в Україні скрізь — ледь не кожен її громадянин хоч раз в житті стикався або принаймні думав, як взяти чи дати відкат. Зокрема — в політиці. Отже, обидві сторони торгують державним, тобто — суспільним інтересом, майном і коштами. Таким чином відбувається непомітне, але невблаганне постійне пограбування країни. До речі, фактор Росії та її спроб вплинути на правлячі кола в Україні через їхню корумпованість ніхто не скасовував.
Інша сторона справи пов`язана з моральною площиною. Хабар у будь-якій формі перетворює людину на раба системи. Психологія раба та громадянина — поняття несумісні. Тобто корупція знищує основу для створення в Україні демократичної правової держави, закриваючи у такий спосіб шлях до перетворення на успішну європейську країну.
Утім, бідність громадян як похідне явище від корупції може мати економічне обгрунтування. Для зорієнтованих на експорт власників підприємств вигідно платити своїм працівникам як можна менші зарплати. У такому разі збільшуються прибутки за рахунок розриву між собівартістю товару та ціною, що існує за межами України. В Україні 97% експорту забезпечують 330 найбільших підприємств. Їхні господарі відомі. Йдеться про персоналії, які прийнято називати олігархами. Саме вони об`єктивно найбільше зацікавлені у збереженні нинішнього жебрацького стану переважної більшості громадян України, отже, й чинної системи державного управління. Свого часу вони, здебільшого з міркувань самозбереження, підтримали усунення від влади попереднього політичного режиму. Тоді інтереси країни та олігархів збіглися. Але вони різко розійшлися, щойно постало питання про запровадження в державі прозорих правил, що характерно для розвинутих країн. Може, тому в Україні так складно ухвалюють рішення, спрямовані на сутнісну європеїзацію країни?
На жаль, проблема не лише у нестачі необхідних управлінських рішень, а й в існуючій практиці. Скажімо, на наших очах довибори до Верховної Ради України проходять як змагання за підкуп виборців, що спотворює саму ідею представництва інтересів і сприяє розчаруванню. Найгірше, що постреволюційна влада, яка б мала протидіяти такого роду кампаніям, сама веде в них перед. Незрозуміло, хто чого хоче досягти таким чином, — хіба що прозвітуватися «нагору», бо, ймовірно, йдеться про один із головних критеріїв оцінки їхньої успішності. Тобто правила, поведінка в середині системи залишилися старими.
Євромайдан стане успішною революцією в тому разі, якщо вдасться відносно спокійно демонтувати чинну управлінську систему. Реформуванню вона не піддається, а її збереження, зокрема під гаслами національного єднання перед зовнішнім ворогом, означатиме продовження жебрацтва українського народу на невизначений період. Чим він завершиться, відомо — ніякі погрози чи санкції не зупинять Росію, якщо вона вирішить, що настав слушний час для опанування Україною. Ним може бути, скажімо, ситуація, подібна до повстання Директорії УНР проти гетьмана Павла Скоропадського.
Отже, знову потрібен компроміс, що дозволяє уникнути анархії та реалізувати зміни. Останні потребують коштів. Їх можна отримати на засадах, запропонованих Едвардом Лукасом: «У вас будуть гроші, якщо ви змусите українських олігархів заплатити податки». Інакше кажучи, необхідно, щоб податки розподілялися між громадянами хоч якось пропорційно до їхніх статків, а не прямували до офшорів. Щоб вижити, доведеться поділитися.
Реформувати все й одразу, мабуть, неможливо. Але є засадничі напрями. Серед усіх можливих реформ вирішальною для долі державного управління в Україні може стати створення базових самоврядних територіальних структур, тобто об`єднаних територіальних громад. Тепер вони — чужорідне тіло у старій системі управління, бо здатні самі розпоряджатися значно більшими, ніж дотепер, матеріальними та кадровими ресурсами, у них є необхідний простір для автономного розвитку, водночас — вони дуже залежні від виборців. Наказувати «зверху» новим громадам значно складніше, ніж малим попередникам. Таким чином вони ламають архаїчну систему державного управління країни та існуючі підходи адміністрування територій. Не випадково факт появи подібних структур зустрів очікуваний і щирий опір охоронців системи.
Щоб зміни справджувалися, необхідна свого роду мережа тих, хто веде себе не так, як звикла система. Тобто — без щоденного громадянського тиску система надалі робитиме те, до чого вона була свого часу збудована, — забезпечувати існування в Україні олігархічного капіталізму. Наслідки для кожного з нас та країни в цілому очевидні.
Щодо змісту перетворень, то Україні потрібен свій «план Маршалла», який би включав декорумпізацію, деолігархізацію, десовєтізацію, деагентурізацію. Поки що більш-менш реалізується лише третій пункт, і то — переважно зовнішньо.
