«Чому голос інтелектуалів не чують?»
роздуми над дискусією Українського ПЕН
Існують вузлові питання, відповідь на які важливі для руху цілої країни. Обрана Українським ПЕНом тема дискусії «Зв’язок втрачається: Чому голос інтелектуалів не чують?» є саме такою, і її насправді можна було проводити значно раніше. Ще у ніч виборів 1999 року (на яких газета «День» у намаганні вирвати Україну з олігархічного ладу була чи не єдиною, яка рішуче виступала за те, щоб чинний на той час президент не був обраний на другий термін; на відміну від багатьох лідерів думок), головний редактор газети «День» Лариса Івшина зазначила, що еліта втратила вплив на народ.
Тож як сталося так, що українські інтелектуали та більшість суспільства стали не чути одне одного?
«НАС ЧУЮТЬ ТІ, КОМУ УКРАЇНА НЕ БАЙДУЖА»
Журналіст, колумніст, ведучий Віталій ПОРТНИКОВ запропонував таку відповідь: «Щоб в Україні були нормальні авторитети, інтелектуали, потрібно щоб сама Україна з’явилася як більшість. Ми маємо справу з дуже простою ситуацією, яку вирішить тільки сама історія. У нас є якась частка населення, яка є частиною української державності, майбутньої європейської, що виникає на наших очах останні шість років, і в цієї частини є авторитети. Найчастіше вони прислухаються до своїх інтелектуалів. Є невеличка частина населення, які вважають що Україна – це Росія. У них теж своя еліта... Але є величезна частина людей, яка взагалі не дуже розуміє, чого вона тут живе, що вона тут робить». Цю групу людей, за словами журналіста, можна назвати «тутейші», які не пов’язують себе з державою, культурою, а лише з територією, на якій вони живуть.
«Інтелектуали виражають інтереси меншості, а не більшості просто тому, що більшість не є державноутворювальною.... Не будемо казати, що нас не чують. Нас чують ті, кому Україна не байдужа. Але вони у своїй країні є маргіналами...», – зазначає Віталій Портников.
Есеїстка, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету Ірина СТАРОВОЙТ також додала: «Україна борсається десь між неофеодалізмом і неоімперіалізмом. Але чи це все? Ні, є також демократія, яка виробляє певні рішення... Інтелектуали потрібні там, де є громадянське суспільство».
«А ЧОМУ ГОВОРИТЕ ТІЛЬКИ ВИ?»
Цей підхід важливий, водночас, як і більшість моделей ситуації, може передати тільки частину дійсності. Видається, що питання «чому голос інтелектуалів не чують» є значно складнішим. Це засвідчив такий випадок. Коли під час дискусії дійшла черга до запитань та реплік із залу, то один відвідувач сказав щось приблизно таке: «А чому говорите тільки ви? У залі теж є інтелектуали, які могли б дати відповідь на це запитання». Репліка, напевно, не дуже доречна (бо якраз тоді всім і було надано можливість висловитися), але показова.
Схоже, справа в тому, що на заклик декана Києво-Могилянської бізнес-школи Олександра САВРУКА не вкладати сучасну ситуацію у фрейми ситуації 50-літньої давності варто звернути особливу увагу. Бо зміни, які відбулися за останні кілька десятиліть в українському і не тільки суспільстві, є важливими для розуміння ширшого контексту, в якому існує питання того, чи чують наших інтелектуалів.
Одними із ключових чинників сучасної ситуації є відкритий доступ до знань та нові способи комунікації. Ясна річ, існує багато переваг, які вони забезпечили. Та зараз зупинимося на кількох аспектах, які важливі для розуміння, чому інтелектуалів не чують. І які водночас з різних боків характеризують той стан суспільства, що маємо зараз.
СУСПІЛЬСТВО ВИМАГАЄ ДІАЛОГУ НА РІВНИХ
По-перше, доступність знань надає можливість кожному відчути себе експертом (аспект, який мало згадували під час дискусії). Будь-яка випадково прочитана стаття, переглянуте відео (оскільки немає системності знань) можуть стати основою для формування власної думки. Більш того, оскільки тепер існує велика кількість інформаційних ресурсів з реальними й псевдоекспертами, теоретично читач зможе знайти того, хто буде висловлювати таку ж позицію, яка сформувалася в нього. А фейсбук, згідно з алгоритмами, що залежать від дописів, на які реагуєш, остаточно переконає тебе стрічкою новин, що багато людей думають так само, як і ти. А якщо ти експерт, то навіщо слухати ще когось?
Інший бік цього питання – те, що маємо ситуацію, коли людина вважає, що її думки мають бути обов’язково враховані. «Велику кількість громадян обурює той факт, що за них подумали. І багато з них хочуть відчувати свою суб’єктність», – зауважила Ірина Старовойт. Можливо, саме тому, як показав наведений випадок, звичний формат комунікації не є ефективним. Спілкування інтелектуала лише з позиції більш компетентного, схоже, уже рідко спрацьовує для широкої публіки. Суспільство вимагає діалогу на рівних – горизонтальної, а не ієрархічної взаємодії.
«ДЕ ТЕПЕР ТІ ТРИБУНИ?»
Другий аспект, який тісно пов’язаний з першим: суспільство загалом нині стає більш горизонтальним. «Тут уже наводили приклад митрополита Андрея, але йшлося про часи романтичні, неоромантичні, коли була ця трибуна величезного авторитета. Де тепер ті трибуни? Ми мусимо зрозуміти, що ми живемо в горизонтальному світі. Авторитети зараз під великим питанням. Тому що люди обирають свої авторитети спонтанно, найчастіше ці авторитети є «каліфами на годину». Сьогодні цей, а завтра інший», – вважає Ірина Старовойт.
Горизонтальність вміщує в собі і поняття фрагментованості суспільства. Бо якщо ієрархія передбачає, що є якась об’єднавча сила, то горизонтальна радше створює велику кількість потенційних ніш для громадян, зумовлює атомізованість, але водночас надає кожному можливість реалізуватися у цій своїй «ніші». Письменник Тарас Прохасько в інтерв’ю для газети «День» так пояснив цей феномен: «Люди об’єднуються у своїх лакунах, локаціях і живуть більш-менш однорідним життям. Тож маємо подроблену ідентичність. І цих ідентичностей – мільйони. Вони можуть перетинатися в одних випадках і зовсім різнитися – в інших, і так у всіх шкалах координат. Цих груп стало страшно багато, і в них, завдяки певній цілеспрямованій комунікації, з’являється ілюзія, що вони є своїми чи тими, хто разом. А всі решта – це якісь інші, невідомі. І так у дуже багатьох топосах люди збираються.... складно говорити про авторитети українського народу. Бо кожен на своєму рівні. Олімпу немає, є величезний Тибет із тисячею гірок, на яких сидять свої авторитети». Відповідно, інтелектуалів чують, просто, умовно кажучи, цільова аудиторія у них тепер є меншою, бо з’явилися інші авторитети. Тому що в горизонтальному світі авторитети, наприклад, зі сфери шоу-бізнесу мають таке ж значення, як і суспільно-політичні.
«ПОСТГЕНОЦИДНИЙ СПАДОК» І «ЗАПОБІЖНИКИ»
І це умови інтелектуалів не тільки України. Так, щодо зацікавлення питаннями держави, українці справді можуть відрізнятися від інших західних суспільств. До того ж з цілком об’єктивних історичних причин. Досвід постгеноцидності, зокрема той аспект, коли держава знищувала власних громадян, та й пізніші епізоди з життя у тоталітарному суспільстві зовсім не сприяють подоланню «відчуження» від держави. Не можна просто викреслити досвід тих десятиліть, коли люди намагалися уникнути втрапити в око держави, бо це не віщувало нічого хорошого. Тож насправді йдеться про ще одне завдання для інтелектуалів – як подолати чи хоча б трансформувати цей «спадок»? Це завдання уже багато років виконує, наприклад, газета «День», зокрема ефективно посилюючи те, що зазнало найбільшого впливу – українську ідентичність.
В іншому ж аспекті – проблема горизонтальності, масовості, коли завдяки соцмережам думка вченого, який досліджував певну проблему кілька десятиліть, в стрічці новин буде поряд із думкою особи, яка приділила вивченню цього питання хвилин п’ятнадцять, стосується не тільки України. Це глобальний виклик. Голос інтелектуала має ще «пробитися» крізь той часто інформаційний шум, що є навколо.
Крім того, стоїть виклик нової мови з суспільством, яка була б зрозумілою (на рівних), але водночас із «запобіжниками». Мається на увазі, щоб розмова з суспільством не перетворювалася у «загравання», яким є глобально поширений популізм, що якраз і каже людям «ви маєте рацію, ви експерти».
Цим «запобіжником», можливо, має стати компетентність, цінність якої, як видається з нинішніх подій, поступово вимивається. «Усього можна навчитися» – не завжди спрацьовує. І люди, в принципі, це розуміють, коли йдеться, наприклад, про вибір лікаря; усі хочуть, щоб він був компетентним. Чому в гуманітарних та інших питаннях цього розуміння немає? Це питання, схоже, лишається відкритим.
Водночас, мабуть, варто поставити паралельне запитання: чи все з інтелектуалами так, що суспільство їх не чує. Бо, здається, у цій ситуації трансформуватися мають обидві сторони – і суспільство, й інтелектуали, разом долаючи виклики та відновлюючи ціннісну систему координат, яка особливо потрібна в умовах непевності й непередбачуваності сучасного світу.
Марія ЧАДЮК, «День»
