Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

День кримського опору

26 лютого, 2017 - 11:49
Фото з архіву "Дня"

26 лютого — День кримського опору. Три роки тому тисячі кримських татар вийшли на площу біля Верховної ради Криму, щоб перешкодити колаборантам виконати кремлівський сценарій і закликати Росію «захистити Крим від київської хунти». Мені пощастило тоді бути на площі. Це було надзвичайне видовище. Люди рухалися до Сімферополя з усіх куточків Криму. Групи несли прапори — український і кримськотатарський, вигукували проукраїнські гасла. Площа наповнювалася, а люди все продовжували прибувати. Того дня заплановане засідання Верховної ради, на якому передбачалося звернутися до Володимира Путіна, не відбулося.

Сьогодні ми знаємо, що російська спецоперація із захоплення Кримського півострова — остання її фаза — розпочалася 20 лютого. Київ оплакував полеглих героїв Небесної сотні, Майдан кровоточив. Російська злочинна влада вже звозила до Криму кубанських козаків і сербських четників. Місцева влада ховала їх по монастирях, храмах і готелям. Колись ми дізнаємося, скільки грошей Російська Федерація відправляла тими днями на «стимуляцію патріотизму» кримської самооборони й «тітушок». Про жодні виступи «росіян Криму» тоді взагалі не йшлося. Триколорами на площах махали найманці. Місцеве ж населення було розгублено й проявляло інертність.

Мітинг 26 лютого зірвав спробу видати зраду місцевих еліт, що відбувається у Криму, за «волю народу Криму». Того днянь здавалося, що ми перемогли. Україна перемогла. Кримськотатарський народ сказав своє слово. Й жодних проросійських бабусь і ряджених козачків вже не вистачило б, щоб протистояти консолідованій силі народу. 15 тисяч прийшли сказати, що Крим — це Україна. А вночі група російських диверсантів захопила будівлю Верховної Ради, техніка та російські військові вийшли з казарм, попередньо зрізавши шеврони. Вранці після 26 лютого світ перевернувся.

Те, що відбулося 2014 року — це результат системних помилок державних чиновників протягом 23 років незалежності України. Спроби загравати з місцевими бандитськими угрупованнями призвели до того, що на півострові присутність держави була суто номінальною. Українські прапори майоріли, проте кримчани, які шанували свою державу, стикалися у Криму з дискримінацією. Досить згадати мітинги, які збиралися проти «насильницької українізації», або послухати спогади кримських татар про регулярні заявки місцевих чиновників про «народ-зрадник». Окупація Криму була б неможлива без тотального зрадництва місцевих політичних еліт і військового командування, що перейшло на службу ворога задовго до 2014 року.

Другим моментом, що сприяв окупації українського Криму, були домовленості, на які під приводом вигідних економічних відносин із Російською Федерацією пішов офіційний Київ. Новообраний президент Віктор Янукович у квітні 2010 року вдвічі збільшив чисельність російського військового контингенту в Криму й повернув на півострів співробітників ФСБ. Знижка на газ, що стала приводом для підписання Харківських угод, була тією «обманкою», якою прикривалося рішення вищого керівництва України створити чисельну перевагу іноземних військ на власній території. Судіть самі. Харківські угоди дозволяли одночасну присутність 40 тисяч російських військових у Криму. Тоді як українських військовиків, як ми тепер знаємо, на півострів було не більше 20 тисяч. З них на територію материкової України після окупації вийшло не більше 5 тисяч. Четверта частина. Співробітників СБУ, прокуратури — ще менше у процентному відношенні. Не більше 10%.

Коли настав час, Крим захищали громадяни. Хтось із них був у військовій формі. Хтось тримав у руках кримськотатарський прапор. Хтось тими лютневими днями вперше у житті заговорив українською мовою. Кримський опір — дата, яку ми відзначаємо 26 лютого — це доказ, що держави без громадян не буває. Але без держави громадяни безсилі. Навіть якщо вони готові пожертвувати життям у боротьбі з агресором. Відповідаючи на питання про те, що ж сталося у Криму 2014 року, я зазвичай пояснюю, що там впала держава. Система українських інститутів влади у Криму, таких як армія, поліція, місцеве самоврядування, служба безпеки й розвідка, припинила своє існування. Але тієї самої хвилину народилося щось нове. Громадяни, які йшли з державними прапорами на ворожі танки.

Сьогодні після трьох років окупації, ми розуміємо, що єдиною умовою успішної деокупації півострова є побудова українського Криму. Саме побудова. Тому що Крим був таким самим, як і вся Україна: бандитською вотчиною, де чиновник до 2014 року, був територією, де цілі кластери економіки й прошарки населення були виведені з-під влади держави. Закон був не писаний для олігархів, корупціонерів, місцевих баронів й усіх тих, хто знищував Україну. Де чиновники від місцевих до державних промінювали країну на юдині срібляки, а величезна кількість обивателів не бачили нічого ганебного в тому, що їхня країна регулярно принижується симпатиками сусідньої держави та її авторитарного лідера. Стратегія деокупації Криму, якщо говорити про неї абстрактно, нічим не відрізняється від стратегії побудови сильної та вільної України. Це країна, де шанується громадянин, національні інтереси та національна безпека. Кримський опір розпочався 26 лютого 2014 року — це опір громадян території, де немає держави.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments