Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

День «Сурка»

Помічник президента РФ спробував дати філософське обґрунтування... неадекватним крокам Путіна
11 квітня, 2018 - 19:11

Владислав Сурков, відтіснений у кремлівській адміністрації на другі-треті ролі, зокрема на роль вічного парламентера з американцями щодо України, вирішив голосно нагадати про себе, опублікувавши статтю-пророкування «Одиночество полукровки». Це він не про себе, як хтось міг подумати (Владислав Юрійович, якщо хтось забув або не знав, наполовину чеченець), а про Росію.

У перших рядках свого опусу Сорков зізнається: «Разные бывают работы. За иную можно браться только в состоянии, несколько отличном от нормального». Це одразу породило у соцмережах небезпідставні підозри, що новий сурковський шедевр народився під впливом розбодяженого колумбійського коксу (чергове постачання через Аргентину, як ми знаємо, нещодавно накрилося). Не знаю точно, у тверезому стані свідомості чи в зміненому писав Владислав Юрійович свою статтю. Але він, явно тяжіючи до магічного реалізму й вдаючи з себе нового Габріеля Гарсіа Маркеса, передрік Росії чотири століття самоти. За простою формулою – чотири століття, від Золотої Орди й до Івана Грозного включно, Росія намагалася бути частиною Сходу, а наступні чотири століття, від початку XVII до кінця XX століття, від Лжедмитрія до Бориса Єльцина, намагалася бути частиною Заходу. І один, і другий досвід виявився невдалим. Ні Сходом, ні Заходом Росія так і не стала. І от тепер на неї чекають як мінімум чотири століття цивілізаційної самоти. Тому що Росія – це особлива цивілізація, що не співпадає ні із західною, ні зі східною.

Звісно, схема Суркова дуже груба й має явні натяжки. Можна заперечити, наприклад, що той-таки Іван Грозний дійсно прагнув стати частиною Заходу, і до англійської королеви сватався, і вікно до Європи через Лівонію прорубати намагався, нехай і невдало. Але виявлене останнім часом, починаючи з «кримської весни», прагнення Путіна до ізоляціонізму, що останніми місяцями, у зв'язку з авантюрами в Сирії й Солсбері, набуло загрозливої для світу форми, Владислав Юрійович уловив точно. І тепер намагається знову стати головним ідеологом режиму. Раніше він уже виступав у цій ролі, висунувши теорію «суверенної демократії». Але поступово Володимир Володимирович припинив потребувати якогось демократичного прикриття, навіть у його жалюгідному «суверенному» варіанті, по суті своїй нічим не обмеженої влади ні перед власним населенням, ні перед Заходом, і Сурков став непотрібним. А тепер він відчув, що є шанс повернутися у велику політику, й запропонував глибоке, як йому здається, історичне й філософське обгрунтування останніх, явно неадекватних кроків Путіна.

Навіщо треба було демонстративно труїти полковника Скрипаля і його дочку отруйною речовиною виразно російського походження? Адже й без жодного «синдрому обложеної фортеці» в той момент обвальна перемога на виборах Путіну вже була гарантована. Навіщо треба було дозволяти Асаду заливати хлором і зарином Думу (сирійську, звісно, а не російську; якби російську, чимало росіян би це лише вітали, та й у світі не надто засмутилися б)? Усе одно й без хімічних атак асадівські війська зайняли б Думу не завтра, то післязавтра. А тепер потужний удар західної коаліції на чолі з США по Асаду стає неминучим, з катастрофічними для російського впливу в Сирії наслідками. Росія, унаслідок очевидної військово-технічної слабкості порівняно з Америкою, на цей удар ніяк відповісти не зможе. Сурков же дає становищу аж ніяк не славної ізоляції, в якому опинилася Росія, потужне й приємне, як він сподівається, для царственого вуха ідеологічне обгрунтування: «Россия это западно-восточная страна-полукровка. С ее двуглавой государственностью, гибридной ментальностью, межконтинентальной территорией, биполярной историей она, как положено полукровке, харизматична, талантлива, красива и одинока».

Як то кажуть, добре загнув. Владислав Юрійович йде далі й прагне переконати аудиторію, що геополітична й цивілізаційна самота – це зовсім не страшно: «Каким будет предстоящее нам одиночество? Прозябанием бобыля на отшибе? Или счастливым одиночеством лидера, ушедшей в отрыв альфа-нации, перед которой «постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства»? От нас зависит… Россия, без сомнения, будет торговать, привлекать инвестиции, обмениваться знаниями, воевать (война ведь тоже способ общения), участвовать в коллаборациях, состоять в организациях, конкурировать и сотрудничать, вызывать страх и ненависть, любопытство, симпатию, восхищение. Только уже без ложных целей и самоотрицания».

Ну, просто завидна картина яскравого й цікавого життя в ізоляції. Щоправда, якісь смутні сумніви щодо майбутнього Владислава Юрійовича. Може, здогадується, що якщо західних інвестицій зараз немає, то вже з початком «століття самоти» й  поготів не буде. Інакше б не процитував Сурков насамкінець Oxxxymiron’а: Oxxxymiron’а: «Вокруг только тернии, тернии, тернии... б***ь, когда уже звезды?!» Але все-таки переконує співвітчизників і Путіна: «Будет интересно. И звезды будут».

Зірки напевно будуть, тільки дещо в іншому сенсі, ніж сподівається путінський помічник. Адже є відомий вислів: «от удара звезды из глаз посыпались». Так, в історії були приклади «блискучої ізоляції» – хоча б Англія в XIX столітті за королеви Вікторії. Тільки тоді це була сильна промислова держава, з потужним науково-технічним потенціалом, найбільшим флотом і величезною колоніальною імперією. Нічого подібного в путінській Росії й близько немає. У таких випадках ізоляція обертається не розквітом самодостатньої цивілізації, а консервацією відсталості, що робить країну легкою здобиччю розвиненіших держав. Приклад – цинський Китай у тому ж XIX столітті. Можна ще нагадати, що поразка Хрущова під час Карибської кризи 1962 року стала важливою причиною його усунення від влади через два роки.

Якщо нинішня криза в Сирії, пов'язана із застосуванням хімічної зброї у Східній Гуті, розв’яжеться несприятливим для Росії чином (а поки все до того йде), це буде серйозним ударом по особистому престижу Путіна і серйозно зменшить його шанси утримати владу. Пригадаймо, що після розгрому вагнерівців, що залишив російське угруповання в Сирії без піхоти, Володимир Володимирович раптово захворів і два тижні не з'являвся на публіці. А що буде, якщо американський удар по Асаду залишить росіян і їхніх союзників у Сирії без авіації? Про втрачену техніку можновладці в Росії завжди горювали більше, ніж про людей.

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments