Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

Депортація як інструмент Кремля

Деякі райони Криму (передусім передгір’я, гори та Південний берег) залишилися практично порожніми
29 травня, 2020 - 10:07

Керівництво ВКП(б)-КПРС вело мову про «Великую Отечественную войну Советского Союза», як вона звалася офіційно, як про війну справедливу й визвольну. Сьогодні так само говорять керівники Російської Федерації. Але чим відрізнялися Кремль і комуністи у своїх практичних діях від нацистів, коли справа торкалася «неправильних», на їхню думку, народів?

Одним з головних інструментів радянської демографічної та національної політики була депортація тих чи тих народів й етнічних груп з рідної землі. Розпочавшись у 1920-х роках з виселення терських козаків, депортації досягли максимуму в першій половині 1930-х років, коли в Сибір та на крайню Північ були депортовані мільйони українців з УСРР і Кубані. Не лише «куркулів» і «підкуркульників» з числа селян, а й «петлюрівські елементи» з міст. Переселяли силоміць також «просякнутих буржуазно-націоналістичним духом» білорусів. У другій половині 1930-х жертвами депортацій стали поляки й корейці, які жили в СРСР. А з початком Другої світової війни в 1939-40 роках примусового виселення зазнало населення Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії. У 1941-44 роках у віддалені райони Сибіру і до Казахстану були депортовані і позбавлені всіляких прав радянські німці, а також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни). У тому ж 1941 році з Криму були депортовані (і загубилися в нетрях доби сталінізму) нечисленні нащадки ґотів, які були вже практично повністю асимільовані, а з північної Таврії — кілька груп ногайців (вони в тих краях теж зникли — по війні ті, хто уникнув депортації, записалися українцями чи росіянами). Відмовитися від свого етнічного «я» для представників «неправильних» народів було чи не єдиним порятунком — скажімо, у мого колеги дідусь, тоді ще людина молода, 23         червня 1941 року з Вільгельма став Василем (виправивши за пляшку відповідні папери), а 24 червня пішов на фронт. І тому вижив, пройшовши через пекло війни. Проте не всі могли і не всі були згодні відмовитися від своїх етнічних коренів...

Із відвоюванням Червоною армією території СРСР за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель упродовж 1944 року були насильно виселені калмики, інгуші, чеченці, карачаєвці, балкарці, ногайці, турки-месхетинці, понтійські греки. Того самого 1944-го з Трансільванії (Румунія) до СРСР були депортовані місцеві німці, які там були корінним народом. А в серпні-вересні 1945 року, після окупації Червоною армією Маньчжурії, жертвами депортації стали як японці, що поселилися там у 1930-х, так і українці та росіяни, які мешкали там упродовж кількох поколінь.

Як відомо, не оминула депортація і кримських татар, у яких вона зветься Qirimtatar surgunligi. Щодо них вона здійснювалася особливо жорстоко...

Після депортації основної маси кримських татар 18-20 травня 1944 року знайшлися «гріхи» і в інших народів, які жили на півострові. У доповідній «вождеві народів» Сталіну від 29 травня нарком внутрішніх справ Берія писав: кримські болгари нерідко брали участь у заготівлі продовольства для німецької армії, серед болгарського населення проводилося вербування для виїзду на роботу до Німеччини. «Провина» кримських вірмен і греків в очах радянського керівництва була ще страшнішою: «Значна частина греків, особливо у приморських містах, з приходом окупантів зайнялася торгівлею і дрібною промисловістю». Те саме робила й частина місцевих вірмен. Рішення про виселення вірмен, греків та болгар з Криму було ухвалене 2 червня 1944 року, 5   червня — виконане. По тому серед уцілілої решти населення Криму поширилися панічні настрої: багато хто боявся, що незабаром депортують і всіх інших. Ось рядки з протоколу пленуму Кримського обкому ВКП (б) від 14 червня 1944 року: «Багато таких розмов: «Ось татар вивезли і нас будуть вивозити». І навіть сухарі сушать...»

В підсумку деякі райони півострова (передусім передгір’я, гори та Південний берег) залишилися практично порожніми. За повідомленням відповідального організатора ЦК ВКП(б) у Кримській області до ЦК ВКП(б), «після виселення татар, у деяких районах, особливо південних, населення майже не залишилося. У Куйбишевському районі залишилося всього населення 672 осіб, Алуштинському — 2637, Судакському — 3380, Балаклавському    — 2233. Аналогічне становище з населенням у Карасубазарському, Бахчисарайському, Ялтинському районах». Тож на «очищені» від кримських татар і представників інших депортованих етносів й етнічних груп землі лише впродовж осені 1944 року були переселені 64 тисячі колгоспників з передусім Росії, а також України та Білорусі, які розмістилися в домівках депортованих. Щоб затерти історичну пам’ять про кримських татар, влада вдалася (двома указами від 1945 і 1948 років) до так званої «детатаризації» Криму, під час якої перейменувала на півострові понад 900 населених пунктів, назви котрих мали кримськотатарське походження (а це понад 80% від загального числа поселень Криму) на російсько-радянський копил, та ще з відчутним імперським присмаком. Виняток був зроблений лише для Бахчисарая, Джанкоя, Ішуні, Саків та Судака.

Якими ж були основні мотиви депортації кримських татар і представників інших корінних етнічних груп та етносів із Криму? У доповідній Берії Сталіну від 10 травня 1944 року, крім міфічної «зради» кримськими татарами радянської влади, йшлося і про інше — про «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Цю тезу варто розшифрувати. У 1943—1945 роках Сталін порушував перед Черчиллем і Рузвельтом питання про передачу Радянському Союзові контролю над протоками між Чорним і Середземним морями, отже, про приєднання до СРСР значного шматка турецької території. Раніше, в 1940 році, Молотов від імені Сталіна порушував те саме питання перед тодішнім сталінським партнером — Гітлером. Сучасні історики висловлюють гіпотезу, що Сталін планував узяти ці території військовою силою, здійснивши віковічну мрію російських імперіалістів — перебрати під свою оруду Царград, він же Константинополь, він же Стамбул, тож провадив ретельну «зачистку» оперативного тилу. Відтак «ненадійні» кримські татари й інші народи Криму стали жертвою геополітичних амбіцій кремлівського диктатора та його прагнень поставити останню крапку в реалізації великодержавної ідеї стосовно «визволення» Криму від його корінного населення.

Власне, військово-політичні мотивації тією чи іншою мірою присутні в усіх радянських депортаціях народів. Скажімо, виселення корейців із Примор’я мало на меті «зачистку» тилу для майбутніх операцій проти «білокитайців» (Кремль ще в другій половині 1920-х націлився на створення комуністичного Китаю) та японців, а російські корейці, мовляв, могли шпигувати на користь ворога. І взагалі, «косоокі» на одне лице... Українців на початку 1930-х не в останню чергу тому, що Сталін вважав їх потенційними союзниками й агентами «білополяків». І таке — стосовно всіх переселених силою етносів.

Урешті-решт народи, депортовані 1944 року, після XX з’їзду КПРС у 1956-му змогли повернутися на свої батьківщини. Крім кримських татар і німців Поволжя — останні були депортовані дещо раніше. Ба більше: кримським татарам було заборонено переїздити до Криму аж до 1989 року, хоча президія Верховної Ради СРСР у 1967 році тишком-нишком, щоб не дратувати сталіністів, зняла з них звинувачення у зраді «радянської батьківщини». Іншими словами, кримськотатарський народ опинився в ситуації, значно гіршій не тільки за ту, яка була до 1917 року, а й будь-коли у його історії. Була знищена сама можливість не лише державного, а й національно-культурного розвитку на своїй батьківщині. Схожим чином повелися і з німцями Поволжя; але ті після розпаду СРСР в абсолютній своїй більшості виїхали до Німеччини (так, у 1989-му лише в Казахстані жили 958 тисяч німців, а в 2015-му їх залишилася лише 181 тисяча). А куди було переселятися кримським татарам, як не до Криму? Проте 2014 року неосталіністська Росія дістала їх і там. А нащадки депортованих українців здебільшого стали росіянами, як-от сім’я Романенків, де відомими космонавтами стали і батько, і син. Але колеги їх усе одно звуть «хохлами» та додають: «Який же хохол, навіть у космосі, без сала». Схоже, любов до сала та борщу (який наразі фігурує у книгах як «блюдо русской народной кухни») — це все, що залишилось українського у більшості нащадків тих, хто був силоміць переселений з України. Мабуть, у Кремлі нині не проти того, щоб подібне відбулося і з кримськими татарами...

Газета: 
Новини партнерів