Доказ Донбасом
Для воюючої країни порожні слова, непідтверджені справами, — це теж ворожа куля
Народний депутат Верховної Рада України Леонід Ємець 6 вересня опублікував у своєму Facebook своєрідну онлайн-трансляцію із засідання юридичного комітету ПАРЄ:
«Юридичний комітет ПАРЄ привітав Україну зі змінами в Конституції, які дозволяють ратифікувати Римський Статут, але ткнув носом у трирічну затримку. Коротше, все як завжди. Україна рухається вперед якимись дивними зиґзаґами».
«Щоб розуміти важливість того, що відбувається сьогодні на Юридичному комітеті ПАРЄ, коротко поясню. Зараз обговорюється країна, до якої має звертатися з позовом людина з окупованих територій Донбасу. Ухвалення резолюції про те, що це має бути Росія — це не просто визнання саме Росії окупантом на Донбасі, а й чітка вказівка Європейського Суду з прав людини та юридичне закріплення за Російською Федерацією статусу агресора. P. S. Деякі французькі делегати страшенно обурилися, але настрій більшості членів комітету на нашому боці».
Вже 7 вересня у пресі з’явилося повідомлення про те, що «Комітет з юридичних питань та прав людини ПАРЄ ухвалив проект резолюції щодо Українського питання, в якому підтверджується нелегітимність «Д/ЛНР» й підтверджується порушення РФ міжнародного права».
Сам документ буде проголосовано в жовтні на сесії ПАРЄ в Страсбурзі. У повідомленні, опублікованому прес-службою Комітету з юридичних питань та прав людини ПАРЄ, йдеться: «В одностайно ухваленому проекті резолюції, Комітет підкреслив, що самопроголошені «ДНР» та «ЛНР», які було створено й зараз контролюються Російською Федерацією, не мають жодної легітимності в українському або Міжнародному законодавстві. Це стосується усіх їхніх «установ», включаючи «суди», створені їхньою нелегальною «владою». У проекті резолюції також зазначається, що відповідно до міжнародного права, Росія відповідає за захист населення, що проживає там. Вона повинна гарантувати основні права всіх жителів Криму та українського населення «ДНР» та «ЛНР». Резолюція закликає владу Російської Федерації сприяти незалежному моніторингу ситуації в області дотримання прав людини на українських територіях, що перебувають під їхнім контролем, зокрема й у Криму.
Подія, звичайно ж важлива. І будемо сподіватися, що на жовтневій сесії ПАРЄ в Страсбурзі буде ухвалено рішення, яке відкриває можливість залучення Російської Федерації до відповідальності як основного порушника прав і свобод українців на окупованих територіях. Проте нас все ж цікавить не тільки сам текст резолюції, а й те, чому члени комітету, незважаючи на явну протидію, все ж проголосували за юридичне визнання Росії відповідачем у злочинах, скоєних під прикриттям «ДНР» та «ЛНР».
Ось що пише про це народний депутат Ємець:
«Щойно доповідач із Німеччини пані Бек у питанні захисту прав людини на непідконтрольних Україні територіях прямо повідомила делегатам ПАРЄ, що вибори на цих територіях сьогодні неможливі. Приводом стало те, що під час підготовки доповіді делегати хотіли відвідати Донбас і звернулися до ОБСЄ із проханням посприяти цій поїздці. На що ОБСЄ заявило, що не може гарантувати безпеку депутатів іноземних країн. Логічне запитання — відповідь, а які ж тоді вибори».
Все вірно. Якщо ви особисто не відчуваєте себе у безпеці й боїтеся відвідати якийсь регіон — ви не можете продовжувати стверджувати, що він мирний і не ворожий. Неможливо голослівно просторікувати про rebel — повстанців під проводом «місцевої влади», які щось не договорили з владою центральною. Особливо якщо, коли йдеться про ваше власне життя, народне ополчення раптом перетворюється на сомалійські бандитські угруповання, від яких хочеться триматися подалі. Члени комітету голосували як розумні послідовні люди. Вони приміряли на себе поїздку на територію «самопроголошених республік», де ніхто не може гарантувати їхню особисту безпеку, й зробили єдино вірний висновок.
Спікером, що переконав комітет, була німецька депутатка Марі-Луїза Бек, давно відома своєю принциповою позицією щодо того, що відбувається на сході України й у Криму. Представляючи доповідь, на підставі якої було ухвалено вчорашню резолюцію, вона сказала: «І в Криму, і в зоні конфлікту на Донбасі відбулися і все ще відбуваються серйозні порушення прав людини». Їй також належать слова, які вже стали загальними, про те, що «гібридна анексія Донбасу вже відбулася». 19 квітня 2016 року у слуханнях у рамках сесії ПАРЄ в Страсбурзі, пані Бек була тим європейським політиком, який представив докази прямої участі Росії у подіях на сході України. «За нашою інформацією, в Кремлі створено п’ять «міністерств», які фактично керують так званими «ЛНР» та «ДНР», — заявила Бек. Вона назвала нинішній стан справ на окупованих територіях «гібридною анексією», що стала неминучим наслідком гібридної війни, яку Росія веде проти України.
Марі-Луїза Бек й багато інших друзів України говорять не про те, у що вірять, а про те, що знають, ґрунтуючись на результатах досліджень і зібраної доказової бази. Їхні висновки та запропоновані шляхи виходу з ситуації є необов’язково єдино вірними. Але вони завжди аргументовані й не розходяться з картиною військової реальності. Порушення прав і свобод громадян — це злочин. Організація терористичних угруповань — це злочин. Захоплення величезних територій бандами та найманцями, що забезпечуються зброєю та грошима з боку суміжної держави, — це інтервенція і неоголошена війна. Вбивства, тортури, мародерство — це жахливі злочини, які не спроможна легалізувати навіть воля демократичної більшості.
Доказ своєї позиції дією. — Ось чого сильно не вистачає українському публічному дискурсу. Висновків, заснованих на фактах, а не на абстрактних міркуваннях. — Ось чого потребує Україна. Якби всі ці титуловані замирювачі й заклинателі діалогу, борці з мовою ворожнечі та піклувальники за стандарти вільної журналістики перенесли б свої редакції, офіси, сімейні гнізда туди — до зони, примиритися з існуванням якої вони заклинають Україну — їхні слова мали б більше ваги. З ними можна було б обговорювати їхню думку «над сутичкою», засновану на їхньому особистому досвіді. Можна зіставляти позиції й шукати компроміс, досягати консенсусу й сперечатися про методи, що ведуть до спільних цілей. Але тільки там, де всі сторони дійсно знають те, про що говорять. Ну, або хоча б щиро вірять й готові підтвердити віру особистим прикладом.
Численні соціальні дослідження давно підмітили, що публічна дискусія, яка провокує конфлікт, навмисно уникає доказів власної правоти й перемикає увагу публіки на неправоту опонента — підвищує в суспільстві рівень недовіри. Це розхитує соціальне поле й дезорієнтує маси. Як часто українці ставали жертвами такої публічної битви без доказів? Війна на Донбасі та анексія Криму — це не тільки шанс для України отямитись на краю прірви й почати змінювати країну. Але й шанс змінити публічний дискурс, навчитися відрізняти аргументовану позицію від абстрактних міркувань. Тому що для воюючої країни порожні слова, непідтверджені справами, — це теж ворожа куля. В самісеньке серце.
