Я переконаний, що економічний стан народу — се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу. Коли стан економічний плохий, то говорити про поступ, науку — пуста балаканка.
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч, перекладач

Донбаська гра Росії

28 вересня, 2016 - 12:17

Чи розділяється якимось чином російська політична еліта в ставленні до України та до процесу виконання Мінських угод на голубів і яструбів? Думаю, на ці запитання слід з упевненістю відповісти негативно. Всі ті, хто сьогодні перебуває у владі і при владі, єдині у своїй підтримці політики президента РФ Володимира Путіна щодо Києва, так само як і переконані в тому, що Мінські угоди повинні бути виконані таким чином, щоб Україна знову перетворилася на російського сателіта, з вірогідною зміною нинішнього уряду і всієї української політичної еліти, яка прийшла до влади після повалення Віктора Януковича. Маргінальна російська ліберальна опозиція в особі «Яблука» і ПАРНАСу, зрозуміло, тут не береться до уваги. Якщо якісь розбіжності в російській еліті щодо України й існують, то вони носять суто тактичний характер. Цілком можливо, що окремі російські генерали, а не виключено, що і сам міністр оборони Сергій Шойгу, до цього часу мріють про бліцкриг проти України, в ході якого сподіваються розбити українську армію і посадити в Києві власних маріонеток.

 Підкреслю, що ці припущення - суто теоретичні. Насправді ми не знаємо, яку саме позицію займають щодо можливих способів вирішення української кризи російські військові. Але навіть якщо в російському істеблішменті і є прихильники силових дій щодо України, то переважна його частина, включно з президентом Путіним, зараз виступає за те, щоб «дотиснути» Київ мирними засобами і за допомогою Заходу.

Подібна «миролюбність» абсолютно не означає лібералізацію політичного режиму в Росії. Навіть якщо підтвердяться чутки про те, що В'ячеслава Володіна в кремлівській адміністрації змінить Сергій Кирієнко, короткостроковий прем'єр-міністр за часів Єльцина, який мав у минулому репутацію ліберала і навіть протистояв, щоправда, не дуже вдало, Юрію Лужкову на виборах мера Москви в 1999 році, а також був одним із лідерів почилого в бозі Союзу правих сил, ні про яку лібералізацію говорити не доводиться. Російські системні ліберали давно вже слухняно виконують путінську волю, і якщо чим і відрізняються від офіційних представників партії влади, так це більш поміркованою риторикою. Жодного впливу на реально прийняті політичні рішення вони не мають і найближчим часом не матимуть.

Імплементацію Мінських домовленостей в Москві допускають тільки в такий спосіб. Україна приймає закон про особливий статус окупованої частини Донбасу на постійній основі і про амністію учасників бойових дій. Там проводяться вибори, які легалізують владу нинішніх кремлівських маріонеток. Після цього формування бойовиків перетворюються на легальну народну міліцію і зберігають велику частину наявних у них важких озброєнь. Після цього росіяни передадуть їм контроль над російсько-українським кордоном у районі Донбасу. І всіцілі Путіна будуть досягнуті. В Україні з'явиться, на абсолютно легальних підставах, непідконтрольний уряду в Києві анклав з власними збройними силами, який він до того ж повинен буде повністю утримувати за рахунок українського бюджету. Кремлівські ж маріонетки засідатимуть у Верховній Раді і, якщо отримають разом із Опоблокомблокуючу третину голосів, зможуть запобігати будь-яким неугодним Росії змінам української Конституції і просуванню України шляхом євроінтеграції.

Альтернативним путінському плану начебто повинен виступати т.зв. «план Нуланд-Суркова», повністю оприлюднений тільки в середині вересня. Там з точки зору України і Заходу все виглядає просто чудово: припинення вогню; відведення військ в трьох пілотних зонах; прийняття Радою законопроектів про місцеві вибори і особливий статус Донбасу, але тільки на три роки, розширення пілотних зон, відведення і збереження на складах під охороною миротворців ОБСЄ важкого озброєння; затвердження Радою дати виборів; розведення військ по всій лінії зіткнення, створення нових пропускних пунктів; звільнення заручників; остаточне виведення російських військ з Донбасу і передача кордону Україні; амністія для тих, хто не здійснював особливо тяжких злочинів. Цей план хороший усім, за винятком одного: він принципово невиконуваний. І Росія пішла на декларування своєї прихильності цьому плану тільки тому, що чудово усвідомлює його нездійсненність.

У Боснії та Герцеговині, де розмах конфлікту був меншим, ніж на Донбасі, довелося вводити 60 тис. іноземних миротворців, озброєних не тільки гвинтівками і автоматами, а й важкою зброєю з бронетехнікою. Для контролю перемир'я і реального розведення сторін на Донбасі знадобиться, напевно, тисяч сто миротворців. Поки що ніхто не виявив бажання їх туди направити. Сепаратисти ж, якщо вирішать, що їх «зливають» і врегулювання відбуватиметься на українських умовах, завжди зможуть влаштувати збройні провокації і зірвати перемир'я, що, очевидно, і буде потрібно Кремлю.

Путіну лише треба продемонструвати західним партнерам, що план Суркова-Нуланд не працює і що єдина можливість встановити міцний мир на Донбасі - це запросити туди контингент російських військ як «миротворців», як раніше вже було зроблено в Абхазії, Південній Осетії та Придністров'ї. А також зберегти при владі у Донецьку і Луганську нинішні маріонеткові уряди.

Якби Москва справді вирішила піти з Донбасу, то почала б з того, що поміняла б нинішніх маріонеток на якихось інших осіб, прийнятних для Києва, і вивела б звідти важке озброєння. Але біда в тому, що таких осіб у запасі у Кремля просто немає. Олігархам, які підтримують Опозиційний блок, Путін не довіряє, не без підстав підозрюючи в подвійній або навіть потрійній грі. Тому єдина ставка для нього на Донбасі - це переконати країни Заходу так натиснути на Україну, щоб вона погодилась на врегулювання конфлікту на російських умовах.

Власне, єдине, що потрібно сьогодні від української влади, - це не піддаватися на російський і західний тиск, пам'ятаючи про те, що Захід не буде тиснути дуже старанно, а до широкомасштабного російського військового втручання справа не дійде. І тоді стратегія Кремля в довгостроковій перспективі неминуче зазнає краху.

Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва

Новини партнерів