Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини.
Ярослав Стецько, український політичний діяч, один із керівників ОУН

Друга світова: російський синдром

26 грудня, 2019 - 16:23

Історія Другої світової війни в сучасній Росії стає одним із головних громадських подразників. Ось і публікація істориком і журналістом Володимиром Вороновим на сайті Радіо «Свобода» статті «Заповедник Гоблинов. Зачем изуверов-чекистов засылали в немецкий тыл» викликала в російському суспільстві абсолютно неадекватну реакцію. Автор статті задався питанням, що за чекісти потрапляли в роки війни в Особливу групу «живої легенди органів» генерала Павла Судоплатова, яка займалася терором і диверсіями, і, зокрема, у ще більш легендарний загін «Переможці» Дмитра Медведєва. Там боролася ще одна «легенда органів» - розвідник Микола Кузнєцов, який прославився замахом на рейхскомісара України Еріха Коха і вдалими замахами на низку інших чиновників окупаційної адміністрації в Україні.

Воронов вважає, що «Миколи Івановича Кузнєцова» як особистість із біографією, якою наділила його радянська пропаганда й історіографія і яку некритично сприйняли російські історики спецслужб, ніколи не існувало, оскільки в його біографії об'єднані епізоди, пов'язані з життям кількох різних людей. А той «Кузнєцов», що перебував у загоні Медведєва, мав чимало гріхів перед Радянською владою: «виключався з комсомолу, кілька разів піддавався арештам і попередньому ув’язненню, мав дві незняті судимості й обмеження в правах. З таким щастям - і за лінію фронту? Не кажучи вже про те, що питання щодо його професійної кваліфікації залишається відкритим і понині, а техніка виконання терактів вражає убогістю і кричущим дилетантизмом».

Не краще був і сам командир загону Дмитро Медведєв. Він цілком успішно до пори до часу робив чекістську кар'єру під керівництвом таких майстрів фальсифікацій кримінальних справ, як Леонід Заковський, Генріх Люшков та Ізраїль Леплевський, і навряд чи міг уникнути того, щоб самому фальсифікувати справи і створювати неіснуючі змови. Але в 1937 році його звільнили з НКВД і з партії за зв'язок з братом-троцькістом. Потім в органах його відновили, але направили на роботу в ГУЛАГ, який став своєрідним «відстійником» для опальних чекістів. Наприкінці 1939 року Медведєва знову звільнили з органів і призвали знову тільки після початку війни в групу Судоплатова, при формуванні якої робився наголос на чекістах, які проштрафились. Але Дмитро Миколайович виглядав досить скромно на тлі інших командирів свого загону, які опинилися в ГУЛАГу, причому нерідко - як ув'язнені, за масову фальсифікацію кримінальних справ і незаконні розстріли. Наприклад, Лаврентій Якушев (Бабкін), колишній глава Кримського НКВД, був засуджений за те, що розстріляв 553 осіб вже після того, як було заборонено розстрілювати за вироками «трійок». Потім він перетворився на письменника й описав свої партизанські подвиги в кількох книжках. Ось тільки про довоєнні подвиги нічого не писав.

Костянтин Пастаногов, згаданий у книжках Медведєва як «героїчний хлопець», у період суцільної колективізації активно брав участь у розстрілах куркулів у Сибіру, а під час перебування начальником Секретно-політичного відділу УНКВС по Новосибірській області в квітні 1938 року примудрився сфабрикувати «фашистську змову» дітей, заарештувавши більше 60 неповнолітніх, з яких вибив відповідні свідчення. Колишній начальник Ленінськ-Кузнецького міськвідділу НКВД Іван Золотарьов у 1934 році особисто розстрілював засуджених алтайських німців, а засуджений був за те, що в 1937 році не зміг толком поховати 369 розстріляних. Багато хто з медведєвців і судоплатовців не реабілітований і досі.

Воронов також вважає, що в убивстві чиновників окупаційної адміністрації, чим головним чином і займався загін Медведєва, великого внеску в перемогу не було. Натоміть ці теракти провокували масові розстріли заручників і налаштовували населення проти німців. Крім того, як пише сам Медведєв у мемуарах, деякі замахи спеціально влаштовувалися так, щоб підозри впали на ОУН і УПА.

Стаття Воронова викликала буквально вибух обурення серед патріотично налаштованої громадськості. Як же, спокусився на святе! Адже багато хто ще в дитинстві читав книжки Медведєва і повісті про героїчного розвідника Кузнєцова, дивилися фільми «Подвиг розвідника», улюблений фільм Путіна, а також «Сильні духом» і «Загін спеціального призначення». А тепер раптом хтось намагається довести, що все було зовсім не так, як було в дитячих книгах і фільмах, а багато хто з тих, кого вважали легендарними героями, виявилися або злочинцями, або людьми щонайменше з неоднозначною репутацією. Особливо роздратувався депутат Державної Думи журналіст Олександр Хінштейн. Він пообіцяв подати депутатський запит до генпрокуратури стосовно статті. Телеведучий Володимир Соловйов заявив, що Воронов «на боці німців». А телеканал «Звезда» обурився тим, що автор статті «називає гоблінами і бандитами радянських партизанів».

Але з Хінштейном вийшов конфуз. Виступаючи на «Свободі», історик і член «Меморіалу» Микита Петров зачитав цитати з книжки, написаної Хінштейном 10 років тому. Там зазначалося, що Микола Кузнєцов був сексотом і «свідомо обмовляв невинних, по суті, прирікаючи їх на загибель», причому перевіряльникам із Москви «легко вдалося знайти численні факти провокацій, більшість із них були пов'язані з ім'ям Кузнєцова». І сам Микола Іванович зізнавався: «Я йому приписував неговорене ним зі злості, приписки ці я робив, ґрунтуючись на своїх припущеннях». Хінштейн же назвав ці слова «безпорадними виправданнями». Навряд чи сьогодні Олександр Овсійович ризикне подати позов проти самого себе.

Що ж стосується Путіна, то він буквально зациклився на темі провини Польщі в розв'язанні Другої світової війни, і за останні кілька днів уже втретє звернувся до цього сюжету, оперуючи одними й тими ж цитатами. Виступаючи на колегії Міністерства оборони, президент Росії не тільки похвалився, що його країна попереду планети всієї з гіперзвукової зброї (що викликало новий вибух здорового сміху у західних експертів), але й ще раз процитував бесіду Гітлера з польським послом в Німеччині Юзефом Липським 20 вересня 1938 року, де йдеться про Тешинську Сілезію і де посол вітає ідею рейхсканцлера про переселення євреїв Німеччини, Польщі, Угорщини та Румунії в колонії. Путін так відгукнувся про Липського: «Сволота, свиня антисемітська - по-іншому сказати не можна. Він повністю солідаризувався з Гітлером у його антиєврейських, антисемітських настроях і, більше того, за знущання з єврейського народу обіцяв поставити йому пам'ятник у Варшаві».

Тим часом, публікація цього листа Липського міністру закордонних справ Польщі Юзефу Беку в книзі мемуарів і документів Липського в США в 1968 році супроводжувалася коментарем публікатора про те, що слова посла відображали аж ніяк не антисемітизм і солідарність із расовою доктриною нацистів, а прагнення Польщі розв’язати проблему тяжкого становища значної частини більш як тримільйонної єврейської меншини за рахунок еміграції. Справа в тому, що євреї в Польщі, які не мали землі, часто виступали посередниками при продажу селянами своєї продукції. Однак із розвитком у 30-ті роки сільськогосподарської кооперації, ця функція відпала, і сотні тисяч євреїв виявилися безробітними і змушені були жити на мізерні допомоги. Уряд сподівався розв’язати цю проблему за рахунок еміграції євреїв до Палестини і в 1936 році запропонував створити там Єврейську державу. Польська влада фінансово підтримували діяльність сіоністських організацій і навіть готували кілька сотень членів єврейських воєнізованих організацій на секретних курсах як кістяк майбутньої армії Єврейської держави. А ось те, що тема польської провини стала для Путіна нав'язливою ідеєю, змушує спостерігачів всерйоз задуматися про його психічну адекватність. Або це підготовка до того, що Польща може незабаром змінити Україну в російській пропаганді у ролі головного ворога?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ