Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Друге дихання для «русского міра»

7 березня, 2018 - 11:14

Хто не пам’ятає антивоєнних маршів «Жінок за мир», «Матерів за все хороше»? Скільки було сказано, в тому числі і автором цих рядків, про гастролюючи країною громадські слухання, лекції, семінари та тренінги, де за гроші неназваних спонсорів розповсюджувалися програми примирення російського та українського народів? А численні організації, які роздмухують в українців ностальгічні настрої за Радянським Союзом та поєднанню «трьох братніх народів» під соусом православ’я, туги за комуністичними святами, любові до салату «Олів’є»?

Хто з нас час від часу не опинявся втягнутим у подію, з якої стирчали кремлівські вуха? Зазвичай такі збіговиська були добре організовані, багаточисленні, але публіка, яка збиралася «поговорити про мир», здебільшого була байдужа і хотіла тільки пожити у готелі, поїсти у ресторації за спонсорські гроші. Не будемо сперечатися, що ядро сумнівних організованих подій складалося з людей ідейних. Тут тобі і немолоді пані з палаючими очима вічних комсомолок, і дивакуваті активісти, які не зовсім розуміють реальність, і люди, які настільки люблять гроші, що їм байдуже, у що заради них вступати.

Але треба констатувати, що масовим «рух за примирення» так і не став. Українці проігнорували запропоновану ідеологему, яка пропонувала посунути українську національну ідею: заради «мовного порозуміння», заради діалогу всередині українського суспільства. Попри критику з боку патріотів, «примирителі» продовжували їздити країною. На наших очах будувалася єдина проросійська мережа, яка мала стати основою для реваншу «русского міра» в Україні. Заради миру, а як же. Довгий час всі ці об’єднання «поміркованої капітуляції» залишалися маргінальними по суті та антинаціональними за змістом. Але нещодавно все змінилося.

Перші дзвіночки прозвучали, коли велика частина українських експертів засвітилася на Заході з мирними планами по Криму та Донбасу. Давайте згадаємо статтю Пінчука у «The Washington Post», щоб зрозуміти рівень «спікерів миру» та впливовість майданчиків, через які розповсюджувалася ця ідея.

Далі-більше. Шановані українські науковці і журналісти почали друкувати в найвпливовіших західних виданнях статті про розквіт української корупції і праворадикальну загрозу в Україні. Стаття філософа, професора кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії Михайла Мінакова у «Le Monde»— прекрасний взірець цієї тенденції. Здавалося б. Якщо Україна промовляє до світу вустами Мирослава Поповича, то чому б їй не трактувати реальність статтями Мінакова? Просто інша думка українських мислителів на те, що відбувається в країні після Майдану. Їздять же світом Симоненко або одеські активісти з лекціями про «Одеську Катинь». І нічого.

Свобода слова та демократичні цінності — це фундамент для побудови незалежної держави. Все так. Але противники збройної відсічі, яку Україна дає країні-окупанту — це відкриті адепти «русского міра». Такі ж малочисельні і маргінальні, як і фінансовані Росією «рухи за примирення». Спікери ж з умовно ліберальними поглядами — науковці, які розказують про фашизм в Україні, або знані у світі меценати, що пропонують домовитися по Криму — додають антидержавницьким пропозиціям геть інший контекст.

До прикладу, у вересні 2017 року на стратегічному семінарі-тренінгу «Жінок за мир», де за участі Наталії Королевської обговорювався  «жіночий мирний план», виступав і Михайло Мінаков. Так розповсюджується капітулянтська ідеологія, яка нібито виходить від українських громадян.  Коли до політичних груп, «близьких до народу», доєднується «інтелігенція», вся ідеологічна платформа отримує друге дихання. Респектабельний лоск накладається на вже розвинуту мережу. Створюється ілюзія поєднання навколо відмитої від двозначності ідеї людей думки і людей дії.

Одночасно з цим та ж сама технологія, тільки спрямована на руйнацію, застосовується сьогодні проти проукраїнських ініціатив. Умовний рух «Перше грудня» відокремлюється від умовного активіста, добровольця, патріота з народу. Створене Майданом поєднання мислячих та активних прошарків українського суспільства навколо порятунку країни, штучно «розбирається». Національна ідея знекровлюється.

«Міхомайдан» тут — прекрасний взірець того, як штучно створюється розрив між проукраїнською частиною громадян. Ті, хто ще вчора говорив один одному, що готовий працювати разом заради побудови країни, замість створення спільних політичних рухів, сперечаються щодо доцільності бунту та підозрюють у запроданстві один одного. Якщо розуміти механізми масової комунікації, неважко побачити обобічні процеси. Там, де у «нас» зменшується, у колективних «них» — приростає.

Сьогоднішня Україна ділиться не на тих, хто критикує владу і тих, хто вихваляє її, а тих, хто хоче існування незалежної української держави і тих, хто планомірно працює на її знищення. Неможливо не помічати, що розведення по різних кутках українських патріотів і українських мислителів, які думають про українську національну ідею, шкодить в першу чергу нам всім.

Українське суспільство завжди вміло знайти причини для сварки та непорозуміння. Особливо, коли такі причини догідливо підкидалися зовнішніми силами. Але чи здатне воно знайти в собі точки для єднання? Чи знайде внутрішні ресурси, щоб поєднатися навколо базових національних цінностей? Поки не стало занадто пізно.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments