Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Два обличчя російського лібералізму

або Про поради новому президенту якнайкраще капітулювати перед Путіним
25 квітня, 2019 - 19:09

Російські ліберальні інтелектуали. Російська ліберальна опозиція. Цими узвичаєними поняттями, на мою думку, об’єднують те, що навряд чи варто об’єднувати. Бо ж ідеться про осіб із дуже різними політичними і моральними (так, саме моральними!) інтенціями. Навіть тоді, коли ці особи належать до радикальних опонентів путінського режиму. Втім, судіть самі.

З проміжком в одну добу в Інтернеті з’явилися тексти двох знаних російських ліберальних інтелектуалів, двох представників одного покоління (трохи за 60), двох Олександрів – Морозова та Гольца. Тексти, присвячені Україні після президентських виборів, її взаємовідносинам з путінською Росією і «команді Зе» разом із самим майбутнім главою держави.

Ось ключові моменти допису політолога та журналіста, у недавньому минулому – головного редактора «Русского журнала» Олександра Морозова:

«Поколение Порошенко "защищалось" (от России). И это вполне понятно: несмотря на всю разницу постсоветского транзита и несмотря на то, что Киев и Москва были в долгих газовых войнах, - аннексия и то, что сделал Путин по время Майдана, - воспринималось этим поколением, как "шок". Они были изумлены ("Как так можно?"). Никто не хотел такого глубокого и опасного конфликта с Москвой. И поэтому модус их борьбы заключался в "вынужденной защите" Украины. Порошенко и люди, которые работали с ним, сделали очень много в этом направлении.

Но вот люди следующего поколения, которые пришли с Зеленским, это "совсем другое". Это люди, для которых Россия лишена вообще какой-либо "исторической привлекательности" и каких-либо "исторических прав". Эти люди думают о русских примерно, как поляки. А поскольку все они медийщики, специалисты по управлению вниманием, по работе с самыми нижними слоями больших аудиторий, - то войну они будут вести гораздо более серьезную.

Такое у меня впечатление сложилось. И мне кажется, что Кремль не поздравляет Зеленского, потому что там реагируют не на слова, которые говорились во время кампании, а на список людей, которые идут занимать коридоры вместе с Зеленским.

Эти люди будут изобретательно издеваться над Путиным. Они все… - расчетливые, умные либертарианцы, а либертарианцы - это крайне высокомерные люди, денди своего рода, относящиеся без всякого сочувствия к "вате", суровые догматики хайековской свободы. Они гораздо более злобные "русофобы" (если употреблять кремлевское слово), чем батальон "Азов".

Возможно, я и ошибаюсь. Но если бы я работал на стороне Кремля, я бы считал, что не надо быть наивным в отношении этих "специалистов по медиаборьбе из батальона "Квартал"».

Так пише Олександр Морозов. З неприхованою іронією щодо Кремля і симпатією щодо тих, хто здатен йому протистояти більш ефективно, ніж, умовно кажучи, «покоління Порошенка», ведучи не оборонну, а наступальну війну (бодай і в медіа-просторі), що здатна «обнулити» «великого Путіна».

Натомість Олександр Гольц, шеф-редактор «Ежедневного журнала», пише, сконцентрувавшись на досягненні «компромісу» між Україною і РФ:

«…Окно возможностей, пусть чрезвычайно узкое, существует. Первым шагом на пути к хоть какому-нибудь улучшению двусторонних отношений мог бы стать обмен пленными, включая и гражданских людей. Начать конечно же следует с экипажей украинских катеров, которых вопреки здравому смыслу сейчас в России намерены судить не как военных, выполнявших приказ, а как нарушителей границы. Такой обмен позволил бы открыть возможность для реализации Минских соглашений. Встает вопрос о признании Киевом особого статуса сепаратистских регионов и амнистии для участников боевых действий.

Да, это определенная уступка Москве, за счет которой у Кремля появляется еще один инструмент давления на Киев. Но уступка не столь уж существенная. В конце концов, Киев сейчас не имеет вообще никакого влияния на ЛНР и ДНР, существует высокая вероятность полного их отторжения. А в случае введения особого статуса как минимум подтверждается украинский суверенитет. У Киева появляется возможность требовать передачи под украинский контроль границы с Россией. Вполне вероятно начать переговоры и о миротворческой операции. Может быть, компромисс заключается в том, чтобы проводить эту операцию в несколько этапов. Сначала решить, в каком виде власти самопровозглашенных ЛНР и ДНР будут участвовать в переговорах. Будет это минский вариант или что-то другое. Уверен, споры насей счет займут немало времени.

Потом договориться о составе и статусе миротворческих сил. Что также за один день не решить. Затем выдвинуть миротворцев на линию разграничения. Что опять-таки потребует времени. А потом попробовать договориться о распространении операции на всю территорию страны. Я не случайно обращаю внимание на временной фактор. Любые переговоры дадут сторонам повод не вступать в прямую военную конфронтацию. Сам факт их проведения создаст пусть очень тонкую и дырявую, но все-таки сетку безопасности. Это как раз тот случай, когда переговоры следует вести ради переговоров.

Повторю еще раз, дело вовсе не в признании результатов российского вмешательства в Донбассе и аннексии Крыма. Не сомневаюсь, что осуждение агрессии и аннексии наверняка останется стержнем украинской внешней политики. Вопрос о том, как сосуществовать двум странам. Стоит Зеленскому сделать хоть один шаг в сторону компромисса, его тут же обвинят в национальном предательстве. Выход может быть в принятии закона о референдуме, который обещал быстро инициировать будущий президент. То есть вопрос о размерах компромисса следует оставить на усмотрение не политиков, а украинского народа, который демонстрирует сдержанность и разумность…»

Як бачимо (прагне цього Гольц свідомо, а чи це проривається його глибинне підсвідоме), йдеться про те, яким способом новому президенту Зеленському якнайкраще капітулювати перед Путіним. Ні про яке виведення російських «відпускників» з Донбасу ані слова – але Україна мусить визнати «ЛДНР», сісти з ними за стіл переговорів і амністувати терористів. І який чудовий аргумент – мовляв, Київ і зараз не має жодного впливу на «ЛДНР», то краще запровадити «особливий статус» і цим «підтвердити український суверенітет» (а хто і де у світі його не визнає?). Насправді ж ідеться про заохочення терористів – мовляв, проголосимо ще десь «народну республіку», Росія допоможе де-факто відірвати її від України та змусить Київ визнати нас «стороною переговорів»… Ну, а ідея поширення «миротворчої операції» на всю територію України взагалі не лізе ні в які ворота. Гольца нерідко звуть «військовим експертом», то він повинен би знати, що, по-перше, це значило б визнання Києвом, що по всій країні точиться «громадянська війна» (про що люблять базікати у Кремлі), по-друге, для такої операції потрібно 400-500 тисяч «миротворців» (хто їх пошле? Росія?). Не потребує зайвих коментарів ідея «компромісів» з агресором й окупантом, тобто капітуляції перед Путіним, в обхід Конституції і законодавчої влади шляхом проведення референдумів, улюбленої форми «народовладдя» таких «демократів», як Гітлер і Лукашенко… І взагалі, реальні вигоди від пропонованих Гольцем «компромісів» отримуватиме режим Путіна, бо бодай частину санкцій Захід негайно з нього зніме, натомість допомогу Україні істотно скоротить.

Отакі вочевидь несхожі ідейні та моральні позиції зазвичай об’єднують поняттям «російський лібералізм». Чи не час винайти адекватніші поняття?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ