Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини.
Ярослав Стецько, український політичний діяч, один із керівників ОУН

Ердоган і реставрація Османської імперії

30 грудня, 2019 - 11:23

Схоже, нинішнє протистояння Росії та Туреччини на півночі Сирії тепер переноситься в Лівію. Уряд національної злагоди Фаїза Сараджа в Тріполі офіційно попросив Туреччину про військову допомогу, щоб відбити наступ армії фельдмаршала Халіфи Хафтара, що базується в Бенгазі. Напередодні президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган погодився відправити до Лівії турецькі війська. При цьому він стверджував, що в лавах армії Хафтара борються 2000 бійців російської приватної військової компанії Вагнера. Ну, щодо 2000 бійців турецький президент свідомо перебільшив, швидше за все тому, що в реальності збирається послати до Лівії турецький наземний контингент чисельністю близько 2000 осіб. Насправді восени тут налічувалося близько 300 вагнерівців. Після того, як одну з їхніх рот було знищено турецькою авіацією за сприяння американців, Москва в кращому випадку могла послати нову роту на заміну, але не більше того. Згадаймо, що під час пам'ятного для вагнерівців розгрому під Хішімом у Сирії в ніч з 7 на 8 лютого 2018 року їх, навіть разом із ротою армійського спецназу, налічувалося близько 1500 осіб. З урахуванням же того, що для Росії Сирія набагато важливіше за Лівію, спрямування туди 2000 вагнерівців здається абсолютно неймовірним.

УНЗ просить Туреччину про наземну, повітряну і морську підтримку. Ердоган вже звернувся з проханням схвалити відправку військ за кордон. Немає сумнівів, що відповідний дозвіл буде отримано. Ще 21 грудня Туреччина ратифікувала укладений з урядом в Тріполі меморандум про військову співпрацю. Нагадаю, що Хафтара серед інших країн підтримують Єгипет і Росія, а УНЗ - Туреччина, США, Євросоюз, ООН і більшість держав світу. При цьому деякі країни ЄС, наприклад Греція, підтримують Хафтара й альтернативний УНЗ уряд у Бенгазі, саме з ним пов'язуючи надії на стабілізацію становища в Лівії і припинення неконтрольованої міграції звідти в Європу, від якої передовсім страждають греки та італійці. Італія тому теж певною мірою підтримує Хафтара, але не настільки відкрито, як Греція. Насправді турецька авіація й раніше допомагала військам УНЗ відбивати наступ військ Хафтара. Можна припустити, що майбутня турецька військова інтервенція в Лівії так чи інакше узгоджена з США. Зрозуміло, турки й американці при бажанні можуть без великих труднощів повністю знищити армію Хафтара, але, вочевидь, такого бажання ні в Анкарі, ні у Вашингтоні немає. Адже якщо Лівійську народну армію буде розгромлено, то нинішні уряд і парламент у Бенгазі впадуть, і в Східній Лівії може запанувати хаос, чим не забаряться скористатися і «Аль-Каїда», й «Ісламська держава».

Річ у тім, що Лівія - це досить штучно створена держава, яка утворилася в процесі розпаду Османської імперії. Напередодні Першої світової війни Західна Лівія (Тріполітанія) і Східна Лівія (Кіренаїка) були захоплені Італією, яка утворила колонію Лівія. Племена Триполітанії і Кіренаїки здавна ворогували один з одним. Об'єднувала їх тільки боротьба проти італійських колонізаторів. Після Другої світової війни Лівія отримала незалежність. Її єдність була досить ефемерною в період монархії сенуситів, що походила з Кіренаїки, але стала більш реальною в період диктатури Муаммара Каддафі. З його падінням колишні протиріччя між племенами знову вийшли на поверхню і призвели до фактичного розпаду країни. Навряд чи в Анкарі вірять у здатність УНЗ і його армії, навіть у разі масованих поставок зброї та бойової техніки, встановити ефективний контроль над Східною Лівією. І тим більше Туреччина не хотіла б окупувати Бенгазі і його околиці своїми військами. Оскільки ефективно контролювати племена, що кочують Лівійською пустелею, взагалі неможливо. Цілком імовірно, ідеальним, з точки зору Ердогана, розв’язанням лівійської проблеми стало б завдання турецьким експедиційним корпусом за підтримки лівійських союзників низки поразок армії Хафтара, щоб схилити його до компромісу, за яким уряд у Бенгазі визнає владу УДЗ в обмін на отримання значною мірою автономії, зокрема в галузі використання нафтогазових ресурсів Кіренаїки.

З точки ж зору Росії, головним є не стільки перемога армії Хафтара, скільки збереження нестабільності в Лівії та продовження неконтрольованого потоку біженців через її територію до Європи, що, в свою чергу, повинно дестабілізувати Євросоюз. Тому Москва навряд чи піде на масовану підтримку уряду в Бенгазі зброєю і вагнерівцями. Завдання російських військових у Лівії - не допустити розгрому Лівійської народної армії, але не більше того. Робити на Хафтара таку ж серйозну і безумовну ставку в Лівії, як на Асада в Сирії, Москва не збирається, і реальних інтересів у неї в Лівії, як, втім, і в Сирії, немає. Хоча, як видається, путінська імперія, як раніше Російська і радянська імперії, існує тільки заради розширення як такого, без будь-якої оцінки того, наскільки те чи інше придбання виправдано з економічної точки зору. В цьому її корінна відмінність, наприклад, від Британської імперії. Англійці завжди знали, навіщо вони завойовують ту чи іншу країну або область. Поки що вона обмежилася тим, що запустила фейк-ньюс про те, що нібито Туреччина перекидає сирійських повстанців-терористів із Сирії до Лівії. З іншого боку, є ймовірність того, що Ердоган плюне на раціональні міркування і, не проконсультувавшись із Вашингтоном, візьме й розіб'є армію Хафтара, створивши на якийсь час вакуум влади в Східній Лівії. Але і в цьому випадку Росія навряд чи збільшить свою військову присутність у цій країні. Що ж стосується лідера Єгипту фельдмаршала Абдель Фаттах Ас-Сісі, то він, можливо, щиро вірить у те, що фельдмаршал Хафтар може здобути військову перемогу і встановити контроль над всією територією країни. У Хафтара теж, можливо, вірять у свою здатність здобути військову перемогу, але насправді конфлікт у Лівії треба розв’язувати політичними засобами. Пряме ж американське втручання в Лівії зараз представляється неймовірним, так само як і введення туди єгипетських військ і швидке врегулювання лівійського конфлікту.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ