Геть російську класику
Районний суд у місті Таганрозі ухвалив, що казка «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» є екстремістською. Позов подав місцевий православний священик від імені обурених віруючих.
Експертами на процесі виступили православні літературознавці і психологи. Хтось може покрутити пальцем біля скроні після прочитання цієї новини. Мало яку маячню несуть у сучасній Росії православні фундаменталісти. У 2006 році була зірвана постановка казки-опери «Балда» Дмитра Шостаковича в столиці Республіки Комі Сиктивкарі. Тоді секретар Сиктивкарської і Воркутинської єпархії отець Філіп заявив, що «Шостакович написав музику до цієї казці не з власної волі в 30-ті роки минулого століття, коли в країні йшли гоніння на церкву, постраждали тисячі ні в чому не винних священнослужителів. Та й Пушкін каявся, що написав цю сатиру».
Звідки отець Філіп взяв ці дані, залишається загадкою, бо в рукописах Пушкіна є не тільки текст казки «Про попа і його робітника Балду», а й власні ілюстрації поета до неї. Та й неволя Шостаковича в цьому випадку теж вельми проблематична при всіх непростих відносинах композитора зі сталінською владою.
Немає сенсу наводити так звану аргументацію православних експертів щодо казки Олексія Толстого. Досить сказати, що екстремізм, глузування і злісні пародії вони угледіли в тому, що дерев'яна лялька Буратіно не тоне у воді. Те, що в більшості своїй вироби з дерева плавають на поверхні води, є факт фізичний і об'єктивний, експертів не зупинив. Вони побачили в цьому натяк на те, що Христос ходив по воді як по суші. Звичайно, є дерева на кшталт самшиту, деревина яких у воді тоне, але навряд чи Тато Карло міг дозволити собі зробити ляльку з такого дорогого і рідкісного дерева. До того ж він не припускав, як і Олексій Толстой, що такий простий і життєвий факт призведе до подібних звинувачень. І це теж його провина, мав був у 1935 році, видаючи казку, думати про далеке майбутнє і чим це обернеться. Та що взагалі взяти з червоного графа, який поставив своє перо на службу сталінському режимові.
Взагалі гоніння на класичну російську літературу набувають у сусідній країні все більшого розмаху.
Взяти той же випадок із сонцем російської поезії Олександром Пушкіним. У багатьох його творах, якщо читати уважно, буквально розсипані іронічні й сатиричні натяки на служителів церкви. Фактично це удар по «скрепах», які поки що утримують державу російську якщо не від розпаду, то від дуже багатьох неприємностей.
Взагалі вся російська класична література XIX і початку XX століття не просто антиклерикальна, а саме антицерковна і спрямована проти Російської православної церкви, її служителів і апологетів.
При цьому герої Льва Толстого були людьми віруючими, взяти хоча б його роман «Воскресіння», але повстають саме проти Російської православної церкви. І тут у її нинішнього керівництва великі проблеми.
Видатного письменника від церкви відлучили, суди з подачі православних фундаменталістів у Таганрозі 11 вересня 2009 року та Єкатеринбурзі 18 березня 2010 року визнали його екстремістом. З іншого боку, він визнаний у світі геній. Його твори перекладені десятками мов і видаються у багатьох країнах. Однак коливання тривали недовго.
І нікого в керівництві церкви не хвилює, що, за конституцією Росії, цензура заборонена. До речі, в будь-якому вигляді церква відділена від держави і не може втручатися у світське життя.
Російська православна церква завжди була придатком держави і виконувала роль духовного і морального наглядача. Вона завжди займала вкрай консервативні, реакційні і в чомусь навіть чорносотенні позиції.
У період, коли державна влада в Росії консервує суспільну ситуацію, фундаменталісти від церкви зрозуміли або отримали завдання почати полювання на вільнодумство, на відхилення від лінії на зміцнення «скрепів».
Як у такому випадку ескадрону ревнителів можуть сподобатися Некрасов, Салтиков-Щедрін або поети Срібного століття, зокрема Блок. Ніяк. Дивний збіг, останній і радянській владі не подобався, тому його забороняли, а інших засилали і розстрілювали. Начебто церква проти сталінського режиму, а насправді повторює всі його дії. Втім, дивуватися тут особливо нічому. Сталін теж був охоронцем і консерватором, тому рух фундаменталістів за його курсом цілком очікуваний. При цьому постраждали священики, так це боротьба за владу й усунення конкурентів. Про це в Російській православній церкві вважають за краще за можливості не згадувати.
Навіть смішно в століття цифрових технологій щось намагатися забороняти. Історія з Telegram їх нічому не навчила. Навпаки, бажання заборонити тільки посилилося.
Здавалося б, нас не повинно особливо турбувати, як у сусідній країні ставляться до своїх класиків і намагаються в чомусь відродити темні часи Середньовіччя.
Проблема в тому, що в Україні діє підрозділ Російської православної церкви, і він служить провідником її впливу, навіть через службові обов'язки, і це зовсім не церковне питання, а політичне.
Всі нинішні і майбутні гоніння на російську класичну літературу - проблеми ідеологічні й політичні. В силу історії і відомих обставин Російська православна церква перетворилася на інструмент зовнішнього тиску на Україну. Ось чому здобуття автокефалії українською церквою стає все гострішим і його треба розв’язувати з усією енергією. До того ж таємні пружини російського впливу стають усе більш зримими через зростання агресивності тих у нашій країні, хто виступає проти автокефалії.
Геніальність творів Льва Толстого аніскільки не постраждає від нападів оскаженілих церковників. Казки про Буратіно або Балду читатимуть як російською мовою, так і в перекладах.
Так було після того, як спалювали книжки на площах німецьких міст, так буде і з нинішніми гонителями великої літератури. У неї довгий вік на відміну від нинішнього російського президента і патріарха Російської православної церкви.
