Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Гіпнотична сліпота і болюче прозріння

В березні українців знову чекають вибори президента. Чи усвідомлять журналісти свою відповідальність перед країною в формуванні інформаційного поля?
15 січня, 2019 - 17:30

Луганський досвід… 1999-й рік. Вибори президента. Я на першому курсі університету – час, коли дійсність не лише сприймається близько до серця, але й факти, слова та картинки глибоко врізаються в пам'ять. І головна картинка безумовно поступає з телевізора. А там – «батл» між двома основними претендентами на посаду голови держави. І вже починаючи з цієї штучно нав’язаної позиції, мовляв, вибір точиться лише між Кучмою і Симоненком, починалась маніпуляція. Можливо я не все тоді розумів, але заздалегідь зробивши для себе свій інакший вибір, гостро цю маніпуляцію відчував. Вибір був ширше. Більше того, вибір був якісніше. І найголовніше, цей вибір треба було робити вчасно. Далі, як показала наступна двадцятирічна історія, нас очікувала прірва корупції, клановості, остаточного укріплення олігархату, а зрештою потрясіння, майдани та війна… Війна, яка стала для мене, як і для тисяч українців, досить реальною. І коли російські танки впевнено їздили по асфальту мого Луганська, я часто пригадував, як перед виборами 1999-го Леонід Кучма призначив очільником Луганщини проросійського персонажа Олександра Єфремова. Останній в 1999-му році (як і Віктор Янукович на Донеччині) зробив все, щоб забезпечити Кучмі голоси у другому турі у своїй вотчині. Пригадував, як ще в 1994-му році той же Кучма волав за тісні стосунки з Росією та за запровадження двомовності. То був час, коли ЗМІ перетворилось на гвинтик цинічної та масштабної системи впливу на маси. Впливу державницького? Національного? Ні. Впливу, де існували особисті інтереси олігархів з одного боку, і інтереси Кремля з іншого. Як виявилось, інтереси Кремля виходили за межі окремих кишень. Імперія готувалась до наступу.

Тоді наприкінці 90-х з’явились великі гроші і журналісти легко перетворювались на кишенькові армії. А голодний люд так занурився в псевдореальність, яку запропонувала йому машина пропаганди, що навіть не помітив, як опинився перед прірвою, як його вже почали бити, знущатись, доводити до зубожіння, щоб голос виборця коштував не сумі переконань, а собівартості продуктового набору. Пригадую, як за рік до тих виборів на День незалежності в 1998-му році «Беркут» бив та знущався над шахтарями в самому центрі Луганська. Потім ці побиття будуть екстрапольовані на всю країну, а загравання з Москвою, яка з кінця 90-х на Донбасі зайняла впевнені позиції завдяки згаданим прізвищам, перетворяться на реальне військове окупаційне вторгнення. І знову перед гарматами йшли «телевізійні війська». Але вже російські.

За Кучми нам східнякам почали навіювати нашу окремішність від Західної України. Слово «бандери» активно почало використовуватись зовсім не з 2014-го року. На початку 2000-х мапа, розподілена на три регіони, яку з екрану телевізора демонстрували проросійські сили, чітко пролягала по лінії удару Москви (так званий «юго-восток»). Спочатку удару інформаційного, а згодом і військового. Але якщо в Києві збираються в один столичний сплав представники різних регіонів, то на Донбасі здебільшого люди не виїздять навіть за межі свого районного центру. Для них зв'язок зі світом залишався і залишається через телевізор.

Існує медичний термін – гіпнотична сліпота. ЗМІ мають величезний арсенал для навіювань. Для цього перш за все треба відволікти увагу від головного, від значимого, від першочергового. Треба, щоб народ забувся. І коли гусениці російських танків з георгіївськими стрічками виковирювали той саме асфальт мого рідного міста, гостро відчувалось, що таке могло статись лише під час несподіваного пробудження. Але пробудження вже в пастці.

Газета «День» цей рік визначила роком «100-річча Злуки — проекту внутрішньоукраїнської інтеграції», зробивши акцент на необхідності внутрішньої єдності. Але чи можлива єдність в умовах, коли конкретні сили, які здебільшого досі не порвали свої стосунки з Кремлем, продовжують розривати свідомість українців? Вибори в цьому плані стають ще одним випробуванням, коли інтереси олігархів стають вищими за інтереси національні та державницькі. Тим більше важко назвати телеканал чи інший медіа ресурс, який би не належав тому чи іншому олігарху. Істерика, емоція, порив – це ті точки куди вкотре будуть бити такі ЗМІ. Дискусія, дебати, пропозиції – це те, що примушує замислитись, а значить провокує виходити зі стану згаданої гіпнотичної сліпоти. Хіба потрібен такий виборець кандидатам у яких на кону стоїть влада і мільярди?

Головний редактор порталу Ліга.net Борис Давиденко нещодавно оприлюднив свою статтю «Каша в наших головах. При чем тут Ахметов-Коломойский-Фирташ». В ній він досить переконливо зауважив, що суспільство досить гіпертрафовано сприймає зовнішню інформацію. Можна сказати, що суспільство, яке знаходиться в стані постійного стресу і роздратування, схильне не помічати одне і при цьому перебільшувати інше. За основу Давиденко взяв результати пропозицій 25 тисяч дописувачів під постом в facebook кандидата в президенти Володимира Зеленського, який запропонував висловити свої основні п’ять проблем, що їх хвилюють. Борис Давиденко робить висновок, що у багатьох українців «немає і натяку на критичне мислення, їм властиві дуже спрощена уява про політичний устрій країни, нерозуміння економіки, чорно-білий погляд на речі, неприкрита недовіра до будь-яких інститутів влади і ненависть до людей, які цю владу представляють». Приємно, що нехай із запізненням, але з’являються і такі матеріали, і такі журналісти, які доносять зрештою правильні речі. Адже мова йдеться про больові точки, слабкі місця мільйонів українців.

Отже маємо глибоко покалічену свідомість левової частки суспільства, а значить електорату, виборців, які скоро підуть на вибори і проголосують. А перед тим, замість аналізу, з піною у рота вони ж будуть захищати власні симпатії та виливати гнів на тих хто для них уособлює причину їхніх бід. І в цьому їм вкотре будуть активно допомагати всюдисущі медіа.

Історія часто ходить по колу. Інколи історія ходить по порочному колу, коли народ не спромагається робити належні висновки та виправляти власні помилки. Двадцять років тому перед українцями постав шанс зробити вірний вибір. Від того залежало майбутнє і народу, і країни. Проте замість того, щоб сконцентруватись на президентських виборах 1999-го року на підтримці професіонала і державника, люди кинулись обирати «з двох бід» - Леоніда Кучми та Петра Симоненка. І в цьому їм «допомогли» в тому числі журналісти. А можливо перш за все журналісти, які створювали тло, ауру, умови, інформаційне середовище, в якому реальність спотворювалась і простий виборець пірнав в ілюзіон, де вже й сам ставав частиною маніпуляцій. В 1996-му році політтехнологи хворого Бориса Єльцина з його тотально низьким рейтингом зробили все щоб налякати росіян «красной чумой» в особі Геннадія Зюганова. Це, з додаванням адміністративного ресурсу, врятувало голоси за тодішнього президента РФ. За цією ж схемою вже в 1999-му році в Україні був «розкручений» комуніст Петро Симоненко, який зробив все, щоб відволікти увагу виборців від реальних конкурентів Кучми та зрештою навіяти пересічним громадянам - якщо не Кучма, то тоді повернення в радянське минуле. Звичайна політтехнологія, маніпуляція. Така собі гра в наперстки загальнодержавного масштабу, де кулька завжди в рукаві у шулера. Але знову ж таки, саме журналісти стали інструментом такого обдурювання мільйонів українців.

Ще в 2005-му році головний редактор газети «День» Лариса Івшина в своєму інтерв’ю  «Телекритиці» сказала:

«Політики знають, хто на що здатний, за скільки, через кого і що можна «вкидати». Знають, де і на що натискати, щоб просувати потрібну їм інформацію… Знову знайдуться політтехнологи, які не дадуть піднятися ніяким новим свіжим людям. Хіба це не на шкоду суспільству? Коли ті, хто надумали створити нову партію і піти на вибори, не потрапляють туди через роботу технологів і ангажованих ЗМІ... Вони перекроять електорат таким чином - в тому числі і за допомогою телебачення – що ви ніколи не потрапите в парламент. Що б ви не пропонували і яким розумним не були». (Лариса Івшина: «Журналістика, безумовно, відповідальна за створення спотвореної системи координат» https://telekritika.ua ).

Минуло двадцять років з тих рокових виборів 1999-го. За лічені місяці нас знову чекають вибори президента країни. Тільки тепер вже вдруге під час війни. Чи усвідомили журналісти відповідальність за власну роль у формуванні думок, переконань та зрештою вибору простого народу?

Запрошуємо до продовження дискусії.

До уваги читачів два знакових матеріали від головного редактора газети «День» Лариси Івшиної:

Ніч виборів 1999-го

Лариса Івшина: «Журналістика, безумовно, відповідальна за створення спотвореної системи координат»

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments