Наша свобода залежить від свободи преси, яку, якщо обмежити, значить втратити.
Томас Джефферсон, президент США, один з авторів Декларації незалежності США, політичний діяч, дипломат і філософ

Харківська зустріч двох президентів. Післямова

18 грудня, 2017 - 11:27

Звичайно, добре, що дещо вляглися спрямовані на Україну буревії в політиці офіційної Варшави. Звичайно, добре, що з’явився шанс на заміну міністра, який претендував на роль новітнього Юзефа Бека (того, що ототожнював у 1938-39 роках велич Речі Посполитої з можливістю «нагнути» сусідів) на більш притомну людину. Звичайно, добре, що президент України Порошенко під час переговорів із польським колегою не прогнувся до підлоги. Але…

Але все одно залишається гіркий осад. І від того, що було сказано та про що домовлено, і тим більше – від того, що не були сказані дуже важливі речі.

Найперше, чи повинен був президент України погоджуватися з існуванням доброе всім уже відомих (але засекречених) польських «чорних списків»? Так, якби туди були внесені виключно політичні ультрарадикали, істеричні блогери чи руйнівники могил. Ні, якщо там фігурують державні службовці високого рівня. Виходить, що глава Української держави визнав право уряду Речі Посполитої ділити українських держслужбовців на «вищий» і «нижчий» ґатунок відповідно до міри лояльності до Польської держави. Тобто відверто недружній крок з боку польського уряду, як то кажуть, «узятий до відома». Між рівноправними дружніми державами такі речі виключені, а от між метрополією і сателітом чи протекторатом – це норма. Чому Порошенко не пояснив Дуді, що такими кроками чинна влада Речі Посполитої підриває приязнь до мільйонів патріотично налаштованих українців до Польщі і поляків, а разом із тим – активно підіграє «п’ятій колоні» в Україні і Путіну? Так, у ХХ столітті накопичилося чимало непростих питань у взаєминах двох країн і народів, але шукати відповіді треба в діалозі саме з тими, кому нині заборонений в’їзд до Польщі, а не з колишніми професорами історії КПРС…

Про те, що Петрові Порошенку краще було б не казати, наче саме Юзеф Пілсудський об’єднує два наших народи, написано вже немало. Це, звісно, приємно для поляків – але вкрай образливо для тих українців, які знають історію. Бо навесні 1920-го Пілсудський буквально вичавив із Петлюри згоду визнати польський аншлюс ЗУНР і насильницьке приєднання Волині. Таке от «об’єднання»… Втім, за чинної польської влади не випадає на високому офіційному рівні говорити про тих, хто дійсно об’єднує наші народи – про Єжи Ґедройця, Яцека Куроня, Станіслава Лема, Ярослава Івашкевича… Не та нині в Речі Посполитій у моді ідеологія. Але можна було би назвати й інших!

Скажімо, був такий собі Андрій Потебня, український шляхтич, офіцер війська Російської імперії, один з організаторів і керівників таємної організації «Комітет російських офіцерів у Польщі», учасник Польського визвольного повстання 1863-64, брат уславленого філолога та філософа Олександра Потебні (який, до речі, працював у Харкові, де відбулася зустріч двох президентів). Андрій Потебня загинув у бою з російськими військами «за нашу і вашу свободу» під містечком Пяскова Скала поблизу Кракова…

Чи ще один об’єднуючий два народи історичний епізод. Під час Східної (Кримської) війни) на боці Оттоманської імперії діяло відносно самостійне українське формування під проводом одного із чільних поетів польської «української школи», співця старої козаччини Михайла (або ж Міхала) Чайковського. З нащадків запорожців, які не переселилися до Російської імперії після знесення 1828 року Задунайської Січі, він організував козацький легіон, який відвідав Адам Міцкевич. Старшина в жупанах зустрічала його хлібом-сіллю. Поет виголосив до козаків промову, де назвав їх «своїми запорозькими українськими братами», а в листі до князя Чарторийського із захватом описав цей табір, де лунали старі козацькі пісні й над яким майорів малиновий прапор Дорошенка. І хоча якийсь помітний вплив на перебіг бойових дій і на настрої українців у військах Російської імперії наявність цього формування не справило, цей героїчний жест також символізував боротьбу «за нашу і вашу свободу».

І це лише два таких приклади…

Утім, варто не забувати і не символічні, а більш практично-прагматичні, проте не артикульовані на рівні офіційного дискурсу речі. Справа в тому, що в Польщі є чимало вільних робочих місць (часом говорять про 600 тисяч, часом – про мільйон). Це попри те, що в цій країні вже працює понад мільйон українських громадян. Імовірно, що дехто з політиків і бізнесменів третьої Речі Посполитої сподівається на істотне зростання числа українських працівників у своїй державі. Подвійна вигода – згодні на майже будь-яку роботу й близькі за мовою і культурою українці не лише підійматимуть польську економіку, а й дадуть змогу уряду й далі відмовлятися приймати біженців із Африки та Близького Сходу за квотами Євросоюзу – мовляв, ми вже рятуємо понад мільйон українців, а можемо прийняти ще мільйон!

Наразі бюрократія ЄС не сприймає всерйоз такі аргументи – надто вже фантастичні цифри називають речники польського уряду. Але ж серед того мільйону з гаком українців, які працюють у Польщі, справді декілька тисяч, а то й десятків тисяч є біженцями та переселенцями з окупованих Росією територій. То чому президент України не виступив з ініціативою створення спільної програми облаштування реальних людей, здебільшого досвідчених працівників з Донбасу і Криму, разом з сім’ями? Адже багатьом «внутрішнім переселенцям», а насправді біженцям, справді складно знайти нормальну роботу та житло в Україні. Так, не дуже приємно визнавати, що самотужки допомогти цим людям Українська держава поки що нездатна – проте немає ганьби в тому, щоби дбати про конкретних людей. Нікуди не подінеться бюрократія ЄС, якщо буде створена така програма, якщо буде документально підтверджена непроста доля зазначеної категорії трудових мігрантів до Польщі. А в підсумку така програма вигідна обом країнам, чи не так?

Але для того, щоб заповнилися вільні робочі місця, потрібно – і президент України мав би пояснити це своєму колезі – аби «зійшла на пси» репутація Польщі, яка виникла буквально в останні роки: мовляв, це чи не єдина країна Європи, де за українську мову на вулиці можна отримати по пиці, як раніше в Донецьку. І хоча насправді такі випадки нечасті, але вони є, і живляться (як, до речі, і в Донецьку в минулі часи) роздмухуваною «згори» ненавистю до «бандер». «Вгамуйте пристрасті – це вигідно і нам, і вам!», - так мав би, як на мене, говорити глава Української держави. Такі ініціативи конче вимагають публічності, проте публічно звучали здебільшого ритуальні фрази.

Отож гіркий осад після зустрічі двох президентів залишився не випадково…

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments