Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Казус Родченкова

5 грудня, 2017 - 10:16

Ті, хто у 2017 році стежать за ситуацією в Росії, безперечно, знають, що практично будь-яке питання, що викликає суспільний резонанс, в ній стає політичним. Так сталося і з викриттями московського хіміка Григорія Родченкова, який втік з країни в США - втім, точне його місцезнаходження не розкривається. Зі зрозумілих причин - фахівець розкрив цілу систему маніпуляцій з допінговими пробами, і незабаром МОК вирішить - будуть росіяни брати участь в Олімпіаді чи ні. Але тут цікаво інше.

Російська влада, хоча і намагається «наслідувати» Романових, що відріклися, (тут і історичні виставки, і шанування монархії, і навіть скандал з фільмом «Матильда» і депутатом Поклонською), звичайно ж, жодного стосунку до тієї Росії не має. Її коріння, як і нинішнього населення країни, йде повністю в СРСР. Владу народу породили російські революційні інтелігенти, і нинішній ленінградсько/петербурзький клан свято шанує багато традицій істинно російської радянської влади - це і шанування Сталіна, і маніпуляції громадською думкою, і потужна машина тоталітарного агітпропу, і багато іншого. Одним зі стовпів цієї влади є ставлення до спорту.

Талант більшовиків, зокрема, полягав у тому, що будь-яка громадська активність, будь то дитячі рухи чи театр із поезією, була покликана насамперед прославляти радянську владу і новий, радянський російський суспільний лад - істинно народний, єдиний, монолітний і непереможний. Достатньо сказати, що першим головою товариства «Динамо» був голова ВЧК Фелікс Дзержинський. Промовці на «Спартакіаді» 1928 року (на Олімпійські ігри Радянську Росію довгий час не пускали) спортсмени представляли Червоний спортивний інтернаціонал. Під патронатом і чуйним недремним оком вождів країни почалися футбольні чемпіонати СРСР. І, як це цілком природно для тоталітарної держави, спорт завжди розглядався як засіб мобілізації мас - зрештою, «країна в кільці ворогів», а хто може бути кращим солдатом, ніж тренований спортсмен?

Але, виходячи з того ж ставлення до спорту як до вітрини Радянської держави, у цій моделі був і інший, вкрай неприємний бік - боязнь поразки. Після програшу югославам в 1/8 Олімпіади 1952 року могутній вождь Йосип Сталін розігнав «команду лейтенантів» знаменитого тренера Бориса Аркадьєва - московський ЦДКА (він був основою футбольної збірної). Адже «мерзенна кліка» комуніста Тіто була найважливішим ворогом Батьківщини. У 1964 році Микита Хрущов звільнив з поста тренера збірної Костянтина Бєскова після поразки у фіналі чемпіонату Європи в Мадриді від збірної Іспанії, тим більше що на стадіоні був присутній один з головних супротивників більшовиків - Франсіско Франко. Такої ганьби у стані ворога стерпіти було аж ніяк неможна.

Відомо, що допінг у радянському спорті вищих досягнень використовувався максимально широко, тим більше що непрозорість спортивних структур дозволяла робити що завгодно. Але СРСР начебто завершився, і почалася нова епоха - як тоді здавалося. У 90-ті спортсмени не балували країну досягненнями, та й їй, чесно зізнатися, було не до них. Все змінилося з приходом нового вождя - дотримуючись традицій вчителів і колег, Путін зайнявся спортом всерйоз. Хокей, відкриття етапу «Формули-1», сплески телевізійного патріотизму під час чемпіонатів та олімпіад. І йому вдалося, як і його радянським попередникам, привезти в РФ Олімпіаду (втім, її вартість ще чекає своїх дослідників, і справа навряд чи тільки в олімпійських об'єктах) та домогтися проведення в країні чемпіонату світу з футболу.

Ложкою дьогтю Родченков став у найбільш незручний час - після переможної Олімпіади і героїчного аншлюсу Криму проти РФ були введені санкції, відносини з рештою світу погіршилися - країна знову «в кільці ворогів», і кожен патріот готовий грудьми захистити батьківщину в Мережі і за її межами. Національне почуття громадян загострилося настільки, що буквально в чому завгодно вони бачать або перемогу Росії, або її образу, що викликає негайну реакцію і заклики до чергових перемог над противниками батьківщини. Ви нам санкції? Ми вам теж. Ви нам вашу ворожу пропаганду якихось «загальнолюдських цінностей»? Ми вам - кампанії в соціальних мережах з підтримки сепаратистів, євроскептиків і навіть одного законно обраного президента.

І тут виникає якийсь зрадник, який мало того, що втік, так ще й розкрив секрети олімпійських перемог решті світу. Природно, про будь-які олімпійські принципи, fair play, чисті руки й іншу муть говорити тут неприпустимо і ганебно. Тим більше що народна влада як ніхто знає свій народ і розуміє, що населення згодне голодувати, бідувати, гинути - але гордість від перемог не чіпай. Можна, як Кінг-Конг, в патріотичному запалі стукати кулаками по грудях, рвати на собі сорочку і бажати смерті усім, від підступного Держдепу до останнього чиновника МОК. Можна влаштувати ще сотні і тисячі ток-шоу на «Первом канале», і з фірмовими криками і ґвалтом «обговорити» міжнародне становище - такий страшний удар по престижу народної влади. Можна, так.

Але ось біда - ні на кого в іншому світі, крім пропутінської частини російської діаспори, ці завивання і танці з бубном не діють. Факти в тому, що представники РФ створили цілу систему «роботи» з допінг-пробами. Медальний залік змінився, і по патріотизму завдано удару в найболючіше місце - в національну гордість. Російські патріоти у сказі звинувачують Мутка, спортивне керівництво країни, а іноді навіть самого, страшно сказати, Володимира Володимировича П. в мерзенній зраді інтересів країни. Пущено в хід важку артилерію - заступник голови Путіна Мутко заявляє, що щоденники Родченкова редагувалися в США, НТВ анонсує цілий фільм з розкриттям гонорарів втікача від прогнилих демократій, і навіть популярний в опозиційних колах телеграм-канал «Незыгарь» скромно повідомляє, що ворог народу був ще і шизофреніком.

Але все це годиться тільки для полум'яних патріотів Росії або не менш патріотичних лібералів, хоча і ті й інші все більше нагадують відомого фольклорного персонажа з запитанням: "Ти мене поважаєш?"

Звичайно, у Москві проблему могли б розв’язати так само, як з Вороненковим, Литвиненком і багатьма іншими, але не дотягнутися - а засідання МОК усе ближче.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments