Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Книгарня і 20 танків

15 листопада, 2016 - 10:51

Цей чоловік воював за Україну, а зараз відкрив єдину на Донбасі українську книгарню в Бахмуті. А  цей отець Павло, василіянин, служить Господу і Україні на Донбасі. Він приїхав на Книжкову толоку в Краматорську. Сам родом з-під Добромиля. А ця молода пара викладачів волонтерить на Толоці. А ця молода жінка повернулась у Краматорськ після того, як його звільнили, і працює на телебаченні. Можливо, вони всі у чорних чи навіть розстрільних списках ДНР.

Маленька дівчинка підходить до столу з дитячими книжками і питає:

– Вы из Украины?

Дитино, ми всі з України. Ці люди, що ходять вулицями звільненого, але все ще загроженого Краматорська, вони українці. У них червоні директори і партійні вожді досі вселяють побожний страх. Це вони відібрали у них свободу, мову і історію, а їхні наступники - право повернути собі вкрадене. Тотальна русифікація, починаючи з вивісок. Ця дівчинка, якій років 7, не знає ні українських казок, ні танців, ні пісень. Вчителі і бібліотекарі розповідають, що всюди агенти ДНР. За ними стежать. Це ті вчителі і бібліотекарі, які розуміють, що повертати вкрадене потрібно негайно і рішуче, як і позбуватись сексотів. Без толерантності й «позитивного мислення», яке так до вподоби людям, які не чують вибухів і гармат у своїх офісах та помешканнях. Агов, пане Жебрівський! Ці люди чекали від вас захисту і активної українізації, і не дочекалися. За ними з-під сонно приймружених очей спостерігають їхні колеги по роботі. Вони легко здадуть їх на муки. А всі керівні посади в культурі та освіті займають сепаратисти. Це – не мої слова, це слова людей, які живуть у сірій зоні. Втім, сіра зона – пів-України, але тут найважче. Як мені казали у Запоріжжі, туди не прийшли російські війська лише тому, що сепаратистам не заплатили. Тут готові були захопити військові частини і адмінбудівлі. На славній Хортиці по бутафорній Січі чути, як гіди ведуть екскурсію  російською мовою, і козаки перевертаються у своїх гробах.

Приватні підприємці організовують книжкові толоки, щоб патріоти могли причаститись національної культури, а влада погрозливо мовчить. Заборонити вона не сміє, бо у нас тепер є своє військо супроти їхніх тітушок і ментів. Проти їхнього Беркуту. Найгірше те, що батьки і вчителі в абсолютній більшості не розуміють, що калічать дітей. Це і на їхньому сумлінні сироти і кров убитих дітей Донбасу. І те, що чиясь дитина хвалиться: «Мой папа отрезает украм головы!»

Чи знають про це міністри освіти і культури, які приймають до  себе на роботу українофобів? Звісно, що знають. Вони тут не надовго, вони мусять бути слухняними, бо на них та їхні статки готовий компромат. Дітям на Хмельниччині волонтери привезли розмальовки і вони не вірили, що можуть розмальовувати, що це їм подарували. Бо в наших райцентрах немає книгарень. По всій Україні. Бібліотеки на Львівщині страшенно вбогі, але ми розуміємо, що треба везти українську книгу на схід. Бо кожна така книжка – це артилерійський снаряд, це надія на те, що  злиденна, залякана людина розквітне квітом свободи і гідності, і зубами вигризатиме все вороже  з рідної землі.

– Українська книгарня у цій війні варта двадцяти танків, - каже Володимир Дериведмідь.

А чого вартий концерт луганського симфонічного оркестру, який зібрали  Тельнюк на концерт у Краматорську? Вісімдесят людей, що втратили домівки, приїхали і зіграли. Це – мабуть, найсучасніший авіаносець. А хтось каже, що Донбас – це ракова пухлина, яку треба відрізати.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments