Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

Кращі з гірших

20 січня, 2018 - 16:58

22 січня 2018 року Україна святкуватиме 100-річчя проголошення незалежності. Ну як святкуватиме? Скоріше робитиме вигляд, що події вікової давнини не мають до сучасної України особливого значення. 22 січня не було оголошено державним святом. Не відбудеться урочистого засідання парламенту в будинку Учителя – колишньому будинку Центральної Ради. Президент та прем'єр-міністр не звертатимуться до українського народу з Софійської площі. Дата нібито і є. Але в сучасному офіційному світосприйнятті історія незалежної України починається з розпаду Радянського Союзу. Незалежна Україна, яка бореться зараз за своє існування, в уявленні багатьох є уламком хижої імперії зла. Більше того! Багато хто промовками про те, що не варто поглиблюватися в історію, тільки закріплює відірваність України від її коріння. Ну що ж. Здається прийшов час поговорити про найнаболіле – про еліти та їх роль в творенні держави.

В часи національних викликів еліта має бути національною. Суспільство впевнено, що країною керувати мають тільки ті, хто ставить інтереси держави вище за власні. З цим важко сперечатися. Але цього замало. Національні еліти – це ті, хто прагне перемоги для країни тому, що не бачить без цього особистої перемоги для себе. Більше того! Перемога країни – то їх власна історія успіху. Вони просто не здатні збезчестити країну, адже це стане їх особистим позором.

Британці завжди голосують за Черчіля. Навіть якщо голосують проти нього. У чехів є Гавел і вони обирають, або не обирають саме його. Так, до прикладу, Дональд Трамп в своїй передвиборчій кампанії намагався говорити про себе як про нового Рейгана. Тому одна частина американців, які були згодні з цим порівнянням, голосували "за". Вони дуже хотіли, щоб в перше американське крісло повернувся блискучий Рональд. Друга частина тих, що бачили в Трампі нового Рейгана, голосували "проти". Просто їм не подобався Рейган. Третя частина взагалі не бачила в Трампі ніякого Рейгана, тому голосувала, або не голосувала за нього. З видатними державними діячами минулого суспільство завжди може порівняти сучасного політика та надати, або не надати йому свою підтримку.

Негативні персонажі теж є взірцями для порівняння. За будь-кого, хто схожий на негативний персонаж, не голосують. Або голосують, якщо країна збожеволіла. Сучасна Росія має Івана Грозного та Сталіна, ставлення до яких більшості суспільства визначає різницю між "людожерськими" або "вегетаріанськими" часами. Сучасний російський виборець цінує Путіна за те, що той відроджує культ на кшталт вождя народів. Але в 2000-х КДБіст Путін прийшовся до смаку російським лібералам теж через вдале порівнянні. Молодий енергійний прем‘єр Путін тоді здавався багатьом чи не антитезою темним часам "застою". Один і той самий політик в своєму політичному житті асоціювався як з сильною рукою, так і з модернізацією.

Українці ж досі не мають власних уявлень про те, яким має бути представник національної еліти. Або й гірше: щиро впевнені, що нікого видатного в українському державотворенні ніколи й не було. Що порівнювати просто нема з ким. Тому українське порівняння – це завжди вибір між "Вітєю або Юлєю", Петєю або Мішею".

Всі відомі теорії еліт відстоюють соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість – активну керівну верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивну масу, яка хоче-не хоче, але мусить коритися. Таким чином пара "еліти-маси" представляє з себе певний симбіоз. Одне неможливо без іншого, одне впливає на інше. Навіть якщо нам всім не подобаються люди, яких ми щодня бачимо у телевізорі, вони все одно є елітами. Тому що своїми рішеннями, смаками та інтересами формують той світ, в якому ми всі живемо.

Серед величезної кількості визначень поняття "еліта", найбільш поширене: еліта – це невеличка група людей, що контролює багатства, привілеї, політичну, або економічну владу, а також є носієм знань та навичок у суспільстві. Останнє твердження може показатися химерним. До чого тут знання та навички? Але варто увімкнули телевізор, щоб зрозуміти, що загальні думки, культурні смаки та стандарти поведінки теж формує невеличка група, яка домінує сьогодні в інформаційному просторі.

Вся історія людства – це кругообіг влади в суспільному просторі. Є людство, є влада, є владна еліта – невеличка група обраних і найкращих, які здійснюють владу. От тут я передбачаю чергову хвилю скептицизму. "Ви давно цих потвор в телевізорі бачили? Хіба ж вони найкращі з нас?". Нажаль, так. Стандарти, тобто зразки типового представника влади задаємо ми з вами. Це ми називаємо революцією той день, коли приводимо до влади, когось, кого свідомо вважаємо найкращим з тих найгірших.

Ми вже звикли до того, що суспільство незадоволене правлячим класом. Що буквально через півроку після виборів вже майже неможливо знайти тих, хто ж все ж таки голосував за остогидлих владців. Але ми рідко задумуємося, чому так. Давайте пригадаємо, що говорилося про Петра Порошенко перед виборами? "Він олігарх, але кращій з того, що є". Найкращі з найгірших – це най-найпотворніші. То чи варто дивуватися, що зниження електоральної підтримки після обрання політика на посаду в Україні набуває форм шаленої ненависті? Це ми приймаємо як даність те, що владці брехливі, злодійкуваті та жорстокі. Це ми з вами заздалегідь погодилися, що до влади в Україні приходять найгірші з нас. Ми маємо саме такі еліти, яких замовляли у всесвіту. Для зміни еліт потрібна зміна очікувань від еліти. "Крєпкій хазяйствєннік", "стояв на Майдані", "створив робочі місця та принаймні другий свій мільйон нажив майже чесно" – все це не може бути критерієм для суспільства, яке веде боротьбу за своє виживання з іноземним агресором. Формуванню справжньої національної еліти в Україні заважають нехтування власною історією і культурний аутизм, які й досі насаджуються ворожою імперією-загарбником.

 Для того, щоб ми з вами обирали між Юлєю і Вітєю, або Петєю та Мішею, для того, щоб брєдні проплачених експертів сприймалися на віру та формували в Україні порядок денний, потрібно щоб в уяві народу ніколи не повставали такі образи як Липинський, Франко, Скоропадський, чи Грушевський та сотні – тисячі інших найкращих представників нації. Ворог знає, що для формування національних еліт потрібна на тільки національна ідея, але й національні діячі, які б стали взірцем для порівняння. Мова, культура, історія  в часи національного  відродження – це не просто абстрактні поняття. Вони є дороговказом, який визначає стандарти. Коли українці почнуть шукати справжніх лідерів, мислителів, діячів не в передвиборчих списках чи в студіях проросійських телеканалів, а у власній історії – почнеться формування національних, а не постколоніальних еліт. Тоді на місце пострадянських ненажер-бюрократів та "братків 90-х" прийдуть інші. Справжні. Ті, для кого творення України – це справа власної честі.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments