Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представникі культурного руху шістдесятників, Герой України

Культура для багатьох – перша потреба, яку не потрібно задовольняти

4 березня, 2021 - 21:18

Ми всі роками говоримо і пишемо про політику, про несправедливу «гру» чиновників, суцільну корупцію та зневагу Закону.

Натомість, всі ці наслідки витікають з простого, але втраченого нами поняття «культури».

Як би не парадоксально це звучало, але поняття «культури» лежить насамперед у політичній площині, адже різні диктатори, безвідносно до часу свого існування, видавали найвлучніший план по нищенню цілісності та єдності будь-якого народу: знищити культуру – означає знищити народ, - про це говорив Гітлер, Сталін та інші «вожді».

До прикладу, коли гітлерівська Німеччина завойовувала країни Європи, то в першу чергу, воєначальники вивозили усі витвори мистецтва, здобутки завойованого народу у Німеччину.

Це призвело до того, що й дотепер Франція, Британія чи Польща досі не можуть знайти свою спадщину – частина була зруйнована при транспортуванні, а інша – захована у невідомих схованках. Про що детальніше розповідає сучасний італійський режисер Паоло Соррентіно.

Радянська Росія не була такою вишуканою у методах і нищила народи голодом, бідністю, каторгами та Сибіром. 

ЗМАГАННЯ СТАЛІНА ТА ГІТЛЕРА У МЕТОДАХ НИЩЕННЯ КУЛЬТУР

Проте, навіть у творенні чи нищенні мистецтва ці два режими намагалися змагатися.

Сталінський Радянський Союз був не лише затятим ворогом Німеччини, але й джерелом натхнення для Гітлера у тому, як будувати тоталітарну систему.

Є інформація про те, що і в культурній сфері йшов активний обмін. Діячам культури з обох боків і на думку не спадало казати, що культура поза політикою, адже кожне культурне досягнення мало прославляти режим.

Особливо корисним для нацистів був досвід створення радянської пропаганди.

Йозеф Геббельс захоплювався творами радянського кінорежисера Сергія Ейзенштейна.

Проте, поки наддержави змагалися у творенні одноманітного знеособленого та стереотипного мистецтва – сусіди страждали від їхньої політики та уявлення мистецтва.

ТАКІ МЕТОДИ СТАЛИ НИЩІВНИМИ ДЛЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Люди були позбавлені всілякої індивідуальності, тому стали простими символами, що виражають можливі всезагальні істини. Якщо подивитись на архітектуру, мистецтво, або живопис радянської України, складається враження що обличчя, форми та кольори нанесені виключно з пропагандистською метою. Все це є стилізованим відображенням моральних цінностей самої влади: сила, міць та уніфікована «краса».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації «Пролеткульту», що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси.

Ототожнений із культурою російського міста, «Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців.

Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — «Плуг».

Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської культури в Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен та інші.

Не зважаючи на це, частина української інтелігенції намагалася боротися за високе мистецтво та його роль. Саме у такій боротьбі виникає таке поняття як «розстріляне Відродження».

Навіть Л.Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».

Удар по культурному та соціальному життю українців особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й саме вони були винищені сталінщиною.

НАСЛІДКИ РУЙНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Звичайно, такі цілеспрямовані та жорстокі методи не могли не залишити шрамів і синців на тілі нашого мистецтва, спадщини та навіть побутовій культурі.

За кілька десятиліть радянська культура змогла перетворити нас з народу, який не зачиняв вхідних дверей на ніч і завжди залишав їжу на столі для гостей на тих, хто не вітаються навіть зі своїми сусідами.

Така байдужість та невміння до комунікації – це не наслідок глобалізації чи інтернету, ні. Це той план, який реалізовувався тими, хто ненавидів наші «відкриті двері».

Найважливішою місією українського народу та влади є усвідомлення того, що попіл знищених поколінь може стати фундаментом для відродження лише після нашої виправленої «роботи над помилками».

Євгенія СЛІВКО, політичний радник

Новини партнерів