Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Міфологія деградації

4 травня, 2018 - 13:26

Стереотипи мислення, своєрідні кліше, сформовані колективним досвідом, які є механізмами формування висновків на неповних даних, які спрощують прийняття рішень і формування переконань, часто базуються на міфах. І якщо в повсякденному житті ми спостерігаємо відносно безпечний розвиток кількох конкуруючих міфів, то в кризовій ситуації прийняття рішень на підставі міфу може зіграти з нами злий, іноді фатальний жарт.

Міф в суспільній свідомості базується зовсім не на відсутності знання, його живильним середовищем є неповне, спотворене знання. При цьому головною відмітною особливістю такого викривленого знання є повна відмова від еволюції об'єкта міфологізації. Ускладнюється тільки конструкція міфу, сам міфологічний об'єкт, його властивості є сакральними, раз і назавжди заданими і незмінними.

За останні 25-30 років ми стали свідками появи і розвитку декількох суспільних, і що гірше - політичних - міфів, які стали основою не тільки для політтехнологій, але і для прийняття рішень в області управління країнами, розв'язування воєн, конструювання національної політики.

Більшість цих міфів були і залишаються вельми складно сконструйованими і певним чином цілком раціонально обґрунтованими. Тільки ось знання, на яких вони «обґрунтовуються» часто є застарілими, методи - обмеженими, а дані - істотно неповними.

Наприклад, ось вже близько 30 років у пострадянських реформаторів-невдах, особливо лівого спрямування, був і залишається популярним міф про те, що «у Китаї вийшло, а значить - могло вийти і в нас». При цьому замість «у нас» підставляється будь-яка країна, яка виросла на уламках колишньої імперії, а після «могло» пропонується довгий перелік того, що слід було зробити в 1990-93, щоб «вийшло».

Цей міф заснований на повному незнанні як реалій китайського, так і реалій пізнього радянського суспільства. На відміну від китайського, радянське суспільство кінця 1980-х було вщент розпорошеним простором соціальної, культурної, технологічної, економічної і фінансової деградації, що почалася ще в кінці 1960-х. Цьому відповідала деградація інституційна, правова, політична й управлінська. Об'єктивні економетричні показники свідчать, що після вичерпання ресурсу мобілізаційної моделі розвитку, радянська імперія була приречена, і ніяка «перебудова» не здатна була її врятувати - зокрема, за відсутністю об'єкта «перестроювання».

Саме тому будь-які аналогії СРСР з Китаєм (як і більшості авторитарних країн на стадії трансформації) позбавлені будь-якого сенсу – не можна порівнювати непорівнянне. А тим більше не можна переносити чужий досвід і чужі поведінкові моделі на інші, кардинально відмінні об’єкти і умови.

Так само, до речі, безглуздим міфом є розмови про «блискучі стартові умови» України в 1990. В реальності ми були закинутою околицею деградуючої імперії, з повільно але неухильно знижуваними вже багато років соціально-економічними показниками. І колапс цієї системи був вирішений наперед незалежно від «реформ» (про це, зокрема свідчать інтегровані соціо-економічні дані The World Wealth and Income Database, що не лише ілюструють драматичні тенденції 1965-1995, але і дають невтішні порівняння з навколишніми країнами і показують, чому ми були об’єктивно, ще задовго до старту будь-яких реформ, приречені на тривалу стагнацію на фоні Румунії, Угорщини, Польщі чи Чехії).

Не менш показовою є поширена ще донедавна помилка західних експертів при аналізі наших реалій. Численні західні «совєтологи», що безбідно існували понад півстоліття при різноманітних «аналітичних центрах», після першого шоку, викликаного несподіваним для них колапсом СРСР, швидко переорієнтувалися, і не змінивши ані методів, ані підходів, ані джерел інформації, стали «кремленологами» і «фахівцями з країн СНД» з офісами в Москві і «джерелами в КДБ».

Так і не зрозумівши, чому і як розвалився СРСР, вони тими ж інструментами вивчають нас, і - ось сюрприз! - не приходять до жодних нових висновків. Чи варто дивуватися, що світ «не розуміє» наших проблем? Це не тільки і не стільки проблема недостатньої активності наших дипломатів, це проблема «професійної сліпоти» західних експертів, викликана десятиліттями панування міфів «совєтології».

Вже до початку 2000-х термін «пострадянські», і відповідні йому підходи вичерпали себе: майже повсюдно і повністю були напрацьовані нові, принципово відмінні і різноманітні управлінські підходи, інституційні моделі, суспільні та економічні відносини. Але термін продовжував жити, істотно ускладнюючи відносини Заходу не тільки з нашими країнами; це позначалося на всій регіональній безпеці, і проявлялося під час воєнних криз - від Карабаху і Придністров'я до Тузли і Південної Осетії.

Справедливості заради слід зазначити, що деякі міфи несподівано виявилися умовно позитивними. Наприклад, міф про «єдиний народ», про відсутність відмінностей України і Росії, який безроздільно панує у свідомості російських еліт, зіграв з Кремлем злий жарт в 2014. Кремлівські стратеги настільки не бачили відмінностей між російським і українським суспільствами, що наполегливо намагалися (і що цікаво, намагаються і дотепер) реалізувати абсолютно непрацюючі схеми впливу і просування своїх інтересів в Україні.

Поки вони не навчилися робити системних практичних висновків зі своїх кричущих помилок - ми відносно захищені. Проблема в тому, що вони поступово вчаться. І нам слід брати це до уваги.

А ми тим часом культивуємо власні міфи і відтворюємо небезпечні стереотипи.

Двадцять років тому здавалося, що варто тільки подолати руйнівний вплив комуністичної ідеології і зійде сонечко, і над зеленими ланами вільно постане єдиний і ідеальний український народ, який гордо піде назустріч своєму щастю. Однак, виявилося, що реальний українець є дещо складнішим за ідеалізований образ «кулеподібного українця в політичному і соціальному вакуумі», зображеного в етнічному міфі півторавікової давнини.

Виявилося, що нас не тільки багато, але ми різні, і нашу поведінку в більшості випадків не детерміновано виключно національною приналежністю. І така індетермінованість аж ніяк не в усіх випадках є «важким спадком комуністичного режиму», а найчастіше цілком відповідає сучасним тенденціям формування успішних політичних націй.

Поступово виявляється, що як і будь-яке сучасне суспільство, суспільство українське влаштовано трохи складніше, ніж ізоморфне співтовариство одновимірних ідеальних індивідуумів, які незмінно сповідують нечітко сформульовані, але абсолютно непорушні «традиційні цінності», обумовлені генетикою (національним походженням). Нашому складному суспільству притаманні досить різноманітні соціокультурні практики - патерни групової поведінки в тих чи інших умовах. Це різноманіття розподілене доволі неоднорідно, але в жодному разі не свідчить про «розділеність країни» - ще одна тривалий час нав’язувана нам теза, ґрунтована на імперському міфі про «штучність» нашого народу.

Залишаючись єдиною українською політичною нацією, спорідненою спільними громадянськими цінностями, ми зберігаємо свої локальні соціокультурні особливості й по-різному обробляємо землю, сушимо сіно, будуємо будинки, йдемо до церкви, доглядаємо дітей, готуємо їжу, - створюючи складне і динамічне соціокультурне різноманіття, відмінне від будь-яких інших країн. І це було доведено подіями останніх п’яти років більш, ніж переконливо.

Інакше кажучи, кількість соціокультурних практик, присутніх в сучасному українському суспільстві є дуже значною і різноманітною, а їхня динаміка вже дуже давно не зводиться до простого і улюбленого і нашими політиками і західними «совєтологами» протистояння «традиційне українське - радянське». Наприклад, як і в будь-якому сучасному суспільстві, в нашому теж присутні помітні відмінності в груповій поведінці між різними регіонами, і навіть між селом, містечком і мегаполісом, які очевидно обумовлені не стільки етнічними відмінностями, скільки функціональними особливостями громад і груп у конкретних умовах землекористування, регіонального та глобального ринку, доступності інфраструктури та інше. У цьому не важко переконатися, якщо поглянути на відмінності між Бродами і Краматорськом, Чаплинкою і Києвом. Саме в цьому функціональному сенсі ми досить різноманітні, щоб підтримувати достатню соціокультурну різноманітність незалежно від етнічного складу.

Тепер, у світі новітніх викликів перед нами є два шляхи: або вдаватися до насильницької уніфікації, як пропонують нам адепти архаїчного примордіалізму, або використовувати наше різноманіття як ресурс виживання і розвитку, як і завжди було в нашій та європейській історії.

Не думаю, що спокусившись уявною простотою рішення, ми підемо шляхом уніфікації, бо він вимагає занадто багато ресурсів, яких в нас просто нема. Простіше усвідомити, що наше традиційне різноманіття - це одна з причин, з якої, гадаю, нам не варто лякати один одного ані «проблемами міграції», ані «засиллям» національних меншин, на яких знову почали спекулювати в унісон з російськими «друзями» наші радикальні угруповання.

Наше вміння вибудовувати структурні і функціональні зв'язки як раз є однією з наших традиційних соціокультурних особливостей, яка і захищає нас від такого роду проблем. На відміну, до речі, від російського суспільства, яке хронічно не готове ані до міграції, ані до взаємодії з меншинами, - всупереч автостереотипу про «гостинність і дружелюбність російського народу».

Тому розмови про «моноетнічність» варто залишити генетикам та демографам, а самим почати говорити про різноманітність соціокультурних практик, притаманних нашій політичній нації, незалежно від національного складу.

Однак, щоб це ґрунтовно зрозуміти, соціологам слід регулярно проводити відповідні дослідження, а не штампувати замовні рейтинги політтехнологам. А політичним популістам слід припинити паразитувати на помилкових міфах, сіючи навколо себе ненависть і насильство.

Головна ж загроза все ж полягає в тому, що агресивно нав'язуване нам окремими групами «активістів», ігнорування сучасних реалій, спроба жити і живитися міфами, неминуче призведе наше суспільство до того ж, до чого призвело свого часу і радянське суспільство - до тотального розлюднення, культурної та етичної деградації, до втрати соціумом здатності адекватно, критично, раціонально осмислювати і оцінювати себе самого як спільноту і як державу, створювати, розвивати і підтримувати соціальні інститути.

І ось це вже є нагальною проблемою нашої безпеки - а зовсім не вигадані або підкинуті політтехнологами тези, засновані на хибних міфах.

Міфи є невід’ємною складовою суспільної свідомості і суспільного життя. Тому жодному суспільству ще не вдалося позбавитися міфів (та воно і непотрібно). Але чи не настав час навчитися принаймні розрізняти руйнівні міфи та ґрунтовані на них небезпечні стереотипи, щоб вчасно маргіналізувати їх, виводячи із поля публічного дискурсу, дотримуючись інформаційної гігієни?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments