Свобода ніколи не виходить від уряду. Свобода завжди виходить від його підданих. Історія свободи - це історія обмеження урядової влади, а не її зростання
Вудро Вільсон, американський президент, нобелівський лауреат (1919)

Мінські домовленості – деескалація без розв’язання

18 січня, 2016 - 16:26

Хід перемовин контактної групи в Мінську продемонстрував, що після 31 грудня 2015 року пролонгація Мінська-2 не змінила жодної змістовної конфігурації процесу. Все, чого не вдалося досягнути в 2015 році, позиції сторін, - залишилося незмінним, змінився тільки представник Москви.

Про Мінськ-3 говорити зарано хоча б тому, що в усіх сторін є розуміння:  цілі, задекларовані другим колом мінських перемовин, зіграли певну роль у деескалації конфлікту, але за рік не тільки не вирішили конфлікт, а й не наблизили до його вирішення. Тому потрібно шукати додаткові формули – встановлення однозначних трактувань протокольних рішень, визначення часових меж тощо. Та далеко не у всіх є таке бажання.

Тож, власне, сьогодні словосполучення «Мінськ-3» - не більше, ніж стилістична фігура. Для того, щоб Мінськ-3 став реальним, потрібне бажання сторін, в першу чергу РФ. Наразі, попри бажання послаблення санкцій з боку ЄС, такої зацікавленості не помітно. Чого варті заяви стосовно контролю  українського кордону з боку РФ, які свідчать, що Росія нікуди звідси йти не збирається. А зацікавлена насамперед у продавлюванні давніх політичних цілей – у змінах до Конституції України, які стратегічно можуть привідкрити скриньку конституційної Пандори, в особливому статусі окремих регіонів Донбасу, що дозволить легалізувати режими на територіях самопроголошених ЛНР, ДНР. Якщо подивитися на ухвалений закон про особливості самоврядування в окремих районах, то очевидно: його дуже гіпотетична дія після гіпотетичних виборів тільки збільшить кількість викликів та конфліктів (чого варті закладені в ньому тези про контроль над прокуратурою, судами з боку самопроголошених керманичів). Якщо українська влада не має дієвих антидотів проти цього (бодай розуміння, як в майбутньому вирішувати ці виклики політично),  вживати такі «ліки» сьогодні небезпечно.

Маю сумнів, що приїзд Гризлова є месиджем з боку Москви, начебто відтепер питання, винесені в мінський формат, вирішуватимуться більш конструктивно. Так, це політичний сигнал, але він абсолютно не означає кардинальної зміни політики Росії у питанні Донбасу та Криму.

До речі, сам приїзд Гризлова був украй критично сприйнятий українським суспільством і створив підстави для трактування його як підкилимних домовленостей з агресором «за спиною в усього народу». Позаяк ціна таких домовленостей не зрозуміла, зароджуються всілякі конспірологічні версії про «зраду». Не думаю, що це так. Є речі, про які під час перемовин не можна говорити загалу, не можна відкривати всі карти. Проте комунікація із суспільством мусить бути. Навіть комунікація з парламентом – для того, щоб у ВР розуміли сенс, наприклад, конституційних змін стосовно «особливостей самоврядування» в окремих районах Донбасу.

Водночас багато залежатиме від ситуації в Росії. Це минулого року здавалося, що Кремль нікуди не поспішає і затягує час. Нині фактор часу в більшій ціні: нафта дешевшає,  санкції не скасовано, витрати на утримання Криму, на війну на Донбасі та в інших гарячих точках за межами Федерації виснажують бюджет, і Росія усвідомлює, що вона не скатертина-самобранка. Йдеться не лише про гроші. Запущено небезпечний маховик, коли відродження імперської величі, «страна, вставай с коленей» стає гаслом мільйонів. У це багаття треба підкидати нові дрова – Україна, Крим, Туреччина… Пропагандистську машину спинити буде складніше, ніж її запустити. Наскільки Росії вистачить можливостей перебувати у такому стані, коли пошук зовнішнього ворога надавав можливості для консервації режиму та суспільної мобілізації навколо лідера,  але при цьому ресурси вичерпуються?

На недавній прес-конференції Петро Порошенко сказав, що 2016-ий стане роком вирішення проблеми Донбасу і, можливо, початком вирішення проблеми Криму.  Ця дуже обнадійлива заява має одне «але», і воно полягає у тому, що станом на сьогодні складно побачити передумови для вирішення цих проблем. Чому ж Президент говорить про це? Напевне, насамперед для того, щоб дати суспільству надію на врегулювання. Та водночас це й пас у бік Заходу, першочергово – Німеччини як головуючої в ОБСЄ, яка, ймовірно має бажання вирішити ситуацію навколо Донбасу протягом 2016 року.

На порядку денному Німеччини одним з питань стоїть врегулювання ситуації на Донбасі, і хотілося б, щоб це було  потенційною «історією успіху». Але яким може бути зміст такого гіпотетичного успіху, якими можуть бути його наслідки для майбутнього України, яка ціна миру може бути заплачена?  Також зрозуміло, що Україна може відчути посилення тиску в тій частині переговорного процесу, яка стосується елементів політичного врегулювання.

З огляду на суспільні настрої, що відбилися в останніх соціологічних дослідженнях, українці вважають пріоритетом вирішення конфлікту на Донбасі, але більшість не бачить підстав для введення спеціального статусу для цього регіону, для надання йому спеціальних преференцій. Тобто ціна миру є важливим питанням для більшості наших співгромадян. І українські політики, і наші зовнішні партнери мають враховувати такі настрої. Принаймні пояснювати суспільству формати домовленостей та їхні потенційні наслідки.

Юлія ТИЩЕНКО, аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень

Рубрика: 
Новини партнерів
Новини партнерів