Мінські ілюзії
Чергова зустріч, що відбулася в Берліні у нормандському форматі, закінчилася внічию. Такий результат був цілком передбачуваний. Власне, події на сході України для лідерів Франції та Німеччини швидше слугували лише приводом для зустрічі з Володимиром Путіним, особливо у світлі драматичного скасування його візиту до Франції. І зустріч потрібна була радше для обговорення становища в Сирії, а не на Донбасі.
Франсуа Олланд та Ангела Меркель безуспішно намагалися переконати Путіна встановити перемир’я і дозволити доставку гуманітарної допомоги до обложеного військами Асада Алеппо. Що ж стосується мінських угод, то, оскільки в робочих підгрупах напередодні зустрічі в Берліні жодного прогресу досягнуто не було, і на самій зустрічі нормандської четвірки ніякого прориву не відбулося, і навіть жодних спільних заяв або протоколів підписано не було. Знову було сказано чергові слова про збройну поліцейську місію ОБСЄ на Донбасі, так само як і про те, що спочатку має бути вирішено проблеми безпеки, і лише потім на Донбасі можна буде провести вільні та демократичні вибори.
При цьому всі, хто говорив, чудово усвідомлювали, що в осяжному майбутньому не буде ні поліцейської місії, ні рішення проблеми безпеки, ні проведення виборів. Це неможливо тому, що цього не хоче Путін. Направляти на Донбас, буквально нашпигований різного роду озброєннями, зокрема важкими, міжнародну поліцейську місію з 5000 осіб, озброєних лише легкою стрілецькою зброєю, — це те саме, що помістити в клітку з голодним тигром «живий біфштекс» у вигляді коня або корови .
І Олланд, і Меркель, і Порошенко, і Путін чудово розуміють, що міжнародні поліцейські дуже швидко перетворяться на заручників проросійських бойовиків, як це вже було зі спостерігачами ОБСЄ на ранній стадії донбасівського конфлікту. В таких умовах поліцейські ОБСЄ не тільки нічого контролювати не зможуть, але й свої життя і свободу як слід захистити не зможуть. У кращому випадку вони побачать тільки те, що росіяни та бойовики захочуть їм показати. Саме так зараз відбувається з неозброєними спостерігачами ОБСЄ, і нічого принципово не зміниться, якщо їх чисельність зросте в кілька разів, і на озброєнні у спостерігачів з’являться пістолети. Чого вони варті проти танків, бронетранспортерів, гармат і кулеметів російських регулярних військ та бойовиків! У цих умовах не лише в Європі, але й у жодній країні світу не знайдеться безумців, які б направили до складу такої місії своїх поліцейських або військовиків. Тому слова про поліцейську місію — це тільки красиві слова, не розраховані на практичну реалізацію.
Нагадаю, що в Боснії і через 10 років після війни залишається 60-тисячний контингент НАТО з важким озброєнням. А для того, щоб замирити Донбас, буде потрібно, ймовірно, 100-тисячний міжнародний військовий контингент, і не з пістолетами, а з танками, гарматами, зенітними ракетами й літаками, а також із військовими катерами, для контролю акваторії Азовського моря. Уявити собі такий контингент без участі американських військ неможливо, а значить, подібна схема на Донбасі може здійснитися лише тоді, коли американська адміністрація дозріє до необхідності зробити Україну своїм військовим союзником. А для цього необхідні довгі роки або навіть десятиліття.
Є ще один спосіб вирішення донбасівського конфлікту. Це — зміна режиму в Росії або на демократичний, або хоча б на помірно авторитарний, типу єльцинського, готовий дружити з Заходом і заради цього здатний піти якщо не з Криму, то з Донбасу. Що станеться раніше — поява американських військ на території України або зміна політичного режиму в Росії, передбачити не беруся. Але точно знаю, що існують тільки цих два способи вирішення конфлікту на Донбасі. Третього не дано.
На разі ж і збройне протистояння і мінський процес триватимуть в уповільненому режимі. Не випадково відразу після зустрічі в Берліні глава МЗС Німеччини Вальтер Штайнмаєр визнав, що Мінські угоди виконуються «зі швидкістю равлика», проте вони слугують хоч якоюсь гарантією непоновлення Росією широкомасштабних бойових дій на Донбасі.
Чи виграла Україна від зустрічі в Берліні чи програла? Як мінімум не програла. Через лише йому відомі причини Путін вирішив використовувати останні місяці перебування при владі Барака Обами, коли той навряд чи зважиться на якісь серйозні зовнішньополітичні акції, не для того, щоб спробувати досягти врегулювання ситуації на Донбасі на російських умовах, а для активізації бойових дій в Сирії.
Можливо, від донбасівського варіанту російського президента втримала низька боєздатність сепаратистських формувань і необхідність у разі виникнення серйозних бойових дій з першого ж дня використовувати значні контингенти російських регулярних військ. Щоб зломити опір українських військ, потрібно було б не менше місяця, і важко було б очікувати, що Євросоюз та США так довго залишатимуться осторонь. У Сирії ж Путін всерйоз сподівається, що Асад за російської підтримки досягне військової перемоги. Надія ця є примарною, хоча б тому, що сили сирійської урядової армії вже вкрай виснажені, й довго утримувати відвойовані позиції вона не в змозі.
Але російський наступ у Сирії призвів до того, що в Берліні та Парижі зникло бажання тиснути на Україну в плані якнайшвидшого політичного врегулювання на Донбасі. Спочатку така надія у Путіна була, й заради цього він пішов на домовленість про часткове розведенні військ на Донбасі. Але з початком битви за Алеппо і зривом узгодженого Росією та США перемир’я в Сирії надії, що Париж та Берлін будуть тиснути на Київ, розвіялися, як дим, і сепаратисти, явно по команді з Москви, активізували провокації на лінії фронту й почали зривати роз’єднання військ.
Можна припустити, що Путін вирішив принаймні на кілька найближчих місяців, поки не визначаться зовнішньополітичні позиції нової адміністрації США, заморозити на Донбасі стан «не миру, не війни», з продовженням проти України малої війни на виснаження, коли практично щодня на лінії фронту гинуть або отримують поранення українські військовослужбовці.
Швидше за все, у цих зіткненнях бойовики та російські солдати зазнають ще більших втрат, але своїх Путіну не шкода. Він робить ставку на зростання невдоволення в Україні тривалим донбасівським конфліктом і важким соціально-економічним становищем, сподіваючись, що до влади прийдуть проросійські сили, готові капітулювати перед вимогами Москви. Але надії ці приречені на провал завдяки патріотичному підйому й зростанню національної самосвідомості українського народу.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
