Мислити, як Путін
Йому не потрібен компроміс із тим, хто готовий до компромісу
Американський письменник Стівен Сейлор, автор численних історичних творів про Древній Рим, якось помітив цікаву закономірність. Якщо йдеться про Римську республіку, перед нами воістину шекспірівська драма: боротьба інтелектів, пристрастей і честолюбств. У ту саму скарбничку йдуть і соціальні зіткнення — спочатку між патриціями і плебеями, а потім між нобілітетом, вершниками і біднотою.
При переході від республіки до імперії все це втрачає сенс. Значення має лише особистість самого імператора, його характер і схильності. Важливо лише те, м’який цей імператор, як Август, жорстокий і підозрілий, як Тиберій, чи божевільний, як Калігула. Про все інше можна забути.
Говорячи про українсько-російські відносини, слід завжди тримати в голові цю відмінність. Україна — далека від досконалості, але все-таки демократія. Тут у політиці діє безліч чинників, і всі їх потрібно враховувати. Президент України подібний до капітана парусного судна: він може використовувати у своїх цілях вітер, але не командує ним. Вітер дме сам по собі.
Не те що в Росії. Щодо тамошнього режиму не випадково постійно використовують римський термін «принципат» — тобто абсолютна монархія, що зберігає зовнішні ознаки республіки. Вся політична система РФ, по суті, складається з одного Володимира Путіна, а всі інші мають значення лише настільки, наскільки допущені до його вуха. Український президент у своїй країні робить те, що може, російський — те, що хоче.
Тому будь-які взаємини з Росією — це взаємини з Путіним, і тільки з ним, інших можна не брати до уваги. Натомість необхідно враховувати особливості особистості самого Путіна.
Він — класичний гопник, вихований пітерським підворіттям. І, як у будь-якого гопника, у нього у свідомості відсутнє поняття компромісу. Для нього існує лише два можливі варіанти: «я нагнув» або «мене нагнули». Другий варіант для нього зі зрозумілих причин недопустимий — і, отже, залишається прагнути нагнути всіх підряд.
Цивілізовані європейці (а сюди я, вже не вважайте за лестощі, з деякою обмовкою включаю й українців) можуть скільки завгодно прагнути до компромісу, шукати «політичні шляхи вирішення проблеми» і пропонувати «зійтися де-небудь посередині». Але для Путіна це лише прояви слабкості, а значить — підтвердження того, що ніякий компроміс не потрібен. Треба просто тиснути далі і, хоч як багато тобі не віддали б, вимагати ще більшого.
Для прикладу можна пригадати Гітлера — даруйте, будь ласка, що я один раз знехтую законом Годвіна. Адже й Гітлер поводився так само. Ввів він війська до демілітаризованої Рейнської області — освічена Європа стерпіла й утерлася. Втерлася вона і після аншлюсу Австрії. І після захоплення Чехословаччини. Гітлер був свято впевнений, що вона так само, не поперхнувшись, проковтне і напад на Польщу — і був просто шокований, коли в результаті Великобританія і Франція оголосили йому війну. І Гітлер, і Путін, і інші — впевнені, що за допомогою хуцпи можна відсовувати межу дозволеного до безкінечності. І бувають дуже здивовані, коли життя показує помилковість цієї теорії. Рано чи пізно це неминуче відбувається, але що пізніше настане протверезіння, то дорожче доведеться за нього платити.
Наразі у зовнішній політиці України має місце воістину жахливий парадокс. Офіс Президента Зеленського демонструє готовність до компромісу і тим самим виключає його можливість на практиці. Путіну не потрібен компроміс із тим, хто готовий до компромісу. Гопник визнає лише один аргумент — добрячий удар у пику. Власне, добровольчі загони 2014 року саме такого удару і завдали, але, як виявилось, недостатньо сильного.
Безумовно, прибічників Зеленського і його політики зрозуміти неважко. За п’ять із гаком років суспільство смертельно втомилося від війни, від напруги, від втрат — в Україні, на відміну від Росії, людське життя чогось варте. Прагнення миру тут природне, як природне й те, що українці голосують за політиків, які обіцяють мир. От лишень вислів si vis pacem, para bellum вигаданий не сьогодні і не вчора. Що більше ти хочеш миру, то краще повинен готуватися до війни. Особливо коли маєш справу з таким, як Путін.
Безумовно, мир із Росією не лише можливий, але й необхідний. Проте допустимий він лише в одному вигляді: Москва просить миру, Київ призначає ціну за нього. Будь-який інший формат буде сприйнятий Росією (інакше кажучи, Володимиром Путіним — див. початок статті) як готовність до капітуляції. Це навіть не стільки провина Путіна, скільки його біда. По-іншому він просто не може — як трамвай здатний їхати виключно по рейках.
Не варто говорити, що подібний варіант виключений у принципі. Чечня набагато менша і слабкіша за Україну, проте зуміла нав’язати Кремлю мир на своїх умовах.
І переговори з Путіним теж можливі. От лишень приступаючи до розмови з ним, необхідно розуміти, що він собою являє. Аби перемогти Путіна, потрібно вміти мислити, як Путін.
