Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Мислити, як Путін

Йому не потрібен компроміс із тим, хто готовий до компромісу
22 жовтня, 2019 - 18:18

Американський письменник Стівен Сейлор, автор численних історичних творів про Древній Рим, якось помітив цікаву закономірність. Якщо йдеться про Римську республіку, перед нами воістину шекспірівська драма: боротьба інтелектів, пристрастей і честолюбств. У ту саму скарбничку йдуть і соціальні зіткнення — спочатку між патриціями і плебеями, а потім між нобілітетом, вершниками і біднотою.

При переході від республіки до імперії все це втрачає сенс. Значення має лише особистість самого імператора, його характер і схильності. Важливо лише те, м’який цей імператор, як Август, жорстокий і підозрілий, як Тиберій, чи божевільний, як Калігула. Про все інше можна забути.

Говорячи про українсько-російські відносини, слід завжди тримати в голові цю відмінність. Україна — далека від досконалості, але все-таки демократія. Тут у політиці діє безліч чинників, і всі їх потрібно враховувати. Президент України подібний до капітана парусного судна: він може використовувати у своїх цілях вітер, але не командує ним. Вітер дме сам по собі.

Не те що в Росії. Щодо тамошнього режиму не випадково постійно використовують римський термін «принципат» — тобто абсолютна монархія, що зберігає зовнішні ознаки республіки. Вся політична система РФ, по суті, складається з одного Володимира Путіна, а всі інші мають значення лише настільки, наскільки допущені до його вуха. Український президент у своїй країні робить те, що може, російський — те, що хоче.

Тому будь-які взаємини з Росією — це взаємини з Путіним, і тільки з ним, інших можна не брати до уваги. Натомість необхідно враховувати особливості особистості самого Путіна.

Він — класичний гопник, вихований пітерським підворіттям. І, як у будь-якого гопника, у нього у свідомості відсутнє поняття компромісу. Для нього існує лише два можливі варіанти: «я нагнув» або «мене нагнули». Другий варіант для нього зі зрозумілих причин недопустимий — і, отже, залишається прагнути нагнути всіх підряд.

Цивілізовані європейці (а сюди я, вже не вважайте за лестощі, з деякою обмовкою включаю й українців) можуть скільки завгодно прагнути до компромісу, шукати «політичні шляхи вирішення проблеми» і пропонувати «зійтися де-небудь посередині». Але для Путіна це лише прояви слабкості, а значить — підтвердження того, що ніякий компроміс не потрібен. Треба просто тиснути далі і, хоч як багато тобі не віддали б, вимагати ще більшого.

Для прикладу можна пригадати Гітлера — даруйте, будь ласка, що я один раз знехтую законом Годвіна. Адже й Гітлер поводився так само. Ввів він війська до демілітаризованої Рейнської області — освічена Європа стерпіла й утерлася. Втерлася вона і після аншлюсу Австрії. І після захоплення Чехословаччини. Гітлер був свято впевнений, що вона так само, не поперхнувшись, проковтне і напад на Польщу — і був просто шокований, коли в результаті Великобританія і Франція оголосили йому війну. І Гітлер, і Путін, і інші — впевнені, що за допомогою хуцпи можна відсовувати межу дозволеного до безкінечності. І бувають дуже здивовані, коли життя показує помилковість цієї теорії. Рано чи пізно це неминуче відбувається, але що пізніше настане протверезіння, то дорожче доведеться за нього платити.

Наразі у зовнішній політиці України має місце воістину жахливий парадокс. Офіс Президента Зеленського демонструє готовність до компромісу і тим самим виключає його можливість на практиці. Путіну не потрібен компроміс із тим, хто готовий до компромісу. Гопник визнає лише один аргумент — добрячий удар у пику. Власне, добровольчі загони 2014 року саме такого удару і завдали, але, як виявилось, недостатньо сильного.

Безумовно, прибічників Зеленського і його політики зрозуміти неважко. За п’ять із гаком років суспільство смертельно втомилося від війни, від напруги, від втрат — в Україні, на відміну від Росії, людське життя чогось варте. Прагнення миру тут природне, як природне й те, що українці голосують за політиків, які обіцяють мир. От лишень вислів si vis pacem, para bellum вигаданий не сьогодні і не вчора. Що більше ти хочеш миру, то краще повинен готуватися до війни. Особливо коли маєш справу з таким, як Путін.

Безумовно, мир із Росією не лише можливий, але й необхідний. Проте допустимий він лише в одному вигляді: Москва просить миру, Київ призначає ціну за нього. Будь-який інший формат буде сприйнятий Росією (інакше кажучи, Володимиром Путіним — див. початок статті) як готовність до капітуляції. Це навіть не стільки провина Путіна, скільки його біда. По-іншому він просто не може — як трамвай здатний їхати виключно по рейках.

Не варто говорити, що подібний варіант виключений у принципі. Чечня набагато менша і слабкіша за Україну, проте зуміла нав’язати Кремлю мир на своїх умовах.

І переговори з Путіним теж можливі. От лишень приступаючи до розмови з ним, необхідно розуміти, що він собою являє. Аби перемогти Путіна, потрібно вміти мислити, як Путін.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ