Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Напіввоєнний стан

30 листопада, 2018 - 11:56

Запровадження в Україні воєнного стану викликало хвилю обурення: "Чому саме зараз?", " Треба було вводити ще в 2014 році!", "А як же права людини?". Насправді це вже було. 100 років тому, 9 листопада 1918 року, гетьман Павло Скоропадський запровадив воєнний стан у Миколаєві, Херсонській, Катеринославській, Подільській та північних повітах Таврійської губернії. А в ніч з 11 на 12 листопада до них доєдналися Чернігівська, Полтавська, Київська губернії та місто Київ.

Ситуація в країні була катастрофічною. Автор-Угорська імперія розвалювалася. В Росії відбувся більшовицький переворот. Величезна кількість полонених, дезертирів та вояків, почали повертатися з фронту. Більшовицьке підпілля влаштовувало провокації: горіли склади, бастували заводи, типографії друкують прокламації із закликами до пролетарів всіх країн єднатися. Зростала злочинність. На кордоні з Росією відбувалися постійні перестрілки та спроби більшовиків просунутись вглиб України. У Брянську та Курську накопичувалися червоні війська. Одночасно опозиція готувалася  до чергової зміни влади. На 17 листопада було призначено Національний конгрес - з?їзд усіх українських політичних партій та громадських організацій. Організатори не приховували бажання "творити орган, який виявить волю української нації", а також звинувачували Гетьмана у підіграванні "колишнім" та "створінні реакційного ельдорадо". Введення в таких умовах воєнного стану виглядало цілком логічним. Суспільство, яке пережило роки війни, бунти, більшовиків та червоний терор, мало б гуртуватися навколо заклику до оборони країни. Але у відповідь на указ про початок з 30 листопаду призову до лав української армії та флоту, студенти Києва та Одеси вчинили заворушення. Українцям тоді здавалося, що єдиний вибір, який у них є - між Гетьманатом та Директорією, між соціалістами та поборниками Гетьманщини. Хоча насправді ніякого вибору вже не було. Потрібно було або давати відсіч загарбникам, або погодитися на терор, голод, репресії та смерть нації.

Друга історія вже з нещодавнього минулого. В грудні 2013 року українська розвідка доповідала президентові Януковичу про завезення росіянами в Крим великої кількості додаткових медикаментів, сухпайків та палива. У військових такі дії називаються "накопиченням резервів". В січні 2013 року на півострів починають прибувати російські військові, яких таємно розміщують по кримським санаторіям та російським воєнним базам. Адмірал Ігор Воронченко на суді проти Януковича згадує, як отримував доповіді розвідки про накопичення військової сили та зростання загрози. За статутом, перед тим, як бути доведеною до військових, інформація подається президентові, начштабу та міністру оборони. Отже, Янукович знав. Не міг не знати. Додайте до цього, що в Чорне море, нібито для безпеки Сочинської олімпіади, зайшли сучасні російські кораблі. А в самій Росії розпочалися позапланові військові навчання, через що впритул до кордонів з Україною було перекинуто величезні сили. Попри все Янукович шукає спосіб використати армію та спецслужби для придушення антивладних протестів. Є ще обставина, яку неможна не згадати. В Києві стояв Майдан. Подумаємо, а чи повірили б протестувальники у наявність військової загрози, якби в грудні 2013 був введений воєнний стан? Відповідь очевидна. Звісно ж, ні. Будь яка спроба влади оголосити ВС була б сприйнята як порушення права громадян на протест.

Зараз адвокати Януковича стверджують, що Майдан був змовою опозиційних політиків з російським керівництвом. Мовляв, якби не протести, Янукович не допустив би російської окупації півострова. Правдою є те, що для запобігання окупації Криму воєнний стан потрібно було вводити не в лютому 2014-го, а в грудні 2013 року. Робити це мав Янукович. І ніякий Майдан не заважав об‘явити ВС по всьому периметру російсько-українського кордону. Російське підпілля вміло використовувало тему Майдану - як тоді, так і зараз - для мобілізації ударних антиукраїнських сил. Соратники колишнього президента рекрутували людей на антимайданні шабаші. Були сформовані загони "самооборони Півдня і Сходу" - загони, які згодом використовувалися окупантом для імітації "проросійських мирних громадян". Поки Янукович чіплявся за владу, проросійські сили по всій країні під приводом боротьби з Майданом розбудовували мережі, які потім сприяли окупації. Росія вже розгортала сили, а місцеві еліти майбутньої "Новоросії" займалися пропагандою, навіювали ненависть та створювали ілюзію, що найголовнішим вибором тих днів було "ЄС чи Росія". Хоча насправді вибору вже не було. Підготовка до військової окупації України, яку було розпочато чи не в перші дні Майдану, вже йшла повним ходом.

«Але чому тоді ВС не вводився одразу після зміни влади в Україні?» - спитаєте ви. А хто вам сказав, що спроб введення воєнного стану не було? Путін? В перші ж дні кримських подій відбулося засідання РНБО, яке мало затвердити звернення до Верховної Ради про введення воєнного стану по всій країні. Всі ми бачили стенограми і знаємо, що тоді за ВС проголосував тільки в.о. президента Олександр Турчинов. Навіть військові та СБУ, які доповідали про загрозу, вирішили побути "голубами миру". Тож, якщо вже так хочеться когось розпитати про відсутність на початку російської військової агресії воєнного стану, адресуйте свої запитання до тих, хто проголосував проти. До речі. Після ганебного голосування РНБО виконуючий обов‘язки голови держави вийшов на прес-конференцію із заявою про початок мобілізації. Забули? Тоді ВС де-факто запрацював. Були сформовані добровольчі загони, переформатовані боєздатні військові частини, а законодавство та економіка країни хоч і повільно, але почали підлаштовуватися під війну з Росією.

Після виборів президента та переобрання Верховної Ради вже ніщо не заважало Петру Порошенку мобілізовувати країну на системну боротьбу з агресором. Воєнний стан, розрив дипломатичних відносин, боротьба с проросійськими силами та диверсійними мережами - були тими необхідними засобами, які б суттєво покращили ситуацію. Замість цього у владу почали повертатися "колишні", а балакучі голови з усіх ефірів закликали "партію війни" не нагнітати. Громадське суспільство - принаймні патентована його частина - заколисувало українців промовками про мову ворожнечі та стандарти ворожого слова. Політики-псевдопатріоти долучилися до навіювання миру натяками на таємні домовленості з Путіним про повернення українських територій, якщо Україна обере іншого лідера. Президент тут не відставав від тих, кого зараз звинувачує у підіграванні агресорові. Розгром коаліції, пакт про ненапад з "колишніми", недоторканність російського бізнесу в Україні та російських кумів - все це "голуби миру", які морально роззброювали націю.

«Чому саме зараз?» - спитаєте ви. А чому би і ні? Знаходячись в стані затяжної війни з Росією, українцям треба  звикнути, що ситуація може змінитися в будь який момент. 25 листопада в Керченській протоці Кремль припинив робити вигляд, що Крим не є зоною міжнародного збройного конфлікту. Російські військові цілком свідомо відкрили вогонь по українських кораблях. Нікого не цікавить, чому більшість відео, які зараз гуляють мережею, зняті російськими військовими? На них чітко чутно накази до бою. Так чому Росія наче навмисно демонструє докази своєї агресії? Може, вона зацікавлена у зміні статус-кво? Враховуючи, що по всій довжині російсько-українського кордону накопичені ударні сили РФ, а всередині України підіймають голову антиукраїнські рухи, працює пропаганда, відбуваються постійні сутички, провокації та обіцянки розпочати релігійну війну - є привід замислитися, а чи не клюне нас усіх із дня на день черговий смажений "голуб миру"?

Гібридна оборона, до якої з самого початку вдавалася владна верхівка, має бути замінена на справжню політику держави, яка знаходиться у стані війни. Це громадяни, усвідомлюючи небезпеку, мають закликати владу не покладатися виключно на Мінські домовленості, не сподіватися на підтримку Заходу, а діяти самотужки на випередження. Підозрами, що воєнний стан - це передвиборчий блеф президента, українців привчають сприймати спеціальний режим виключно як "порушення права людини". Ба більше, пручатися його введенню та домагатися скасування. Але ж якщо це імітація, саме суспільство мало б вимагати від влади кроків, які унеможливлюють повторення "кримського сценарію". Обмеження зв‘язків з путінською Росією, взяття під контроль вибухонебезпечних регіонів, захист національного простору від російського впливу, грошей та антиукраїнських сенсів. Зачистки країни від криміналітету, колаборуючих місцевих еліт, корупційної мафії та прямих агентів Кремля, які з 2014 році виступають "силами прикриття" для російської окупації. Ось чого має вимагати від Верховного головнокомандуючого народ, поставлений на межу виживання. Замість цього суспільство погрузило в теоріях змови та розборках між кандидатами на пост президента. Люди, яким нема куди тікати, переймаються, що голосувати за "тих самих однакових" їм доведеться не в березні, а квітні, чи восени. Ну, чи не божевілля?

Нації, які не шанують власну історію, приречені на її повторення. Знову і знову. Як і сто років тому, країна перебуває в омані, що врятувати її може тільки переобрання влади. Найголовніша ілюзія, нав‘язана українцям, полягає в тому, що завадити президентові та політикам-популістам перетворити мобілізацію країни на якийсь "напіввоєнний стан" - це не в інтересах суспільства. Хоча насправді вибору вже нема. Або захищатися, або гинути усією країною в зрежесованому окупантом хаосі.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments