Наш шлях
Відлунали новорічні феєрверки, наче ми святкували не звичайну календарну дату, а День перемоги. Перемогти ж нам - українцям - поки що не вдалося. Можливо тому, що й досі не навчились називати речі своїми іменами. В плані війни - це питання про те хто є нашим ворогом? Останнє начебто дисонує з питанням, яке поставив наш президент Володимир Зеленський в новорічному привітанні - хто ми? Насправді і перше, і друге речення абсолютно справедливі і логічні, але вони мають звучати разом.
Укріплювати національну ідентичність необхідно. Це стратегічне завдання, яке торкається будь-якого народу в будь-якій державі для формування політичної нації. Але не треба забувати й про те хто саме нашу ідентичність та державність намагався і намагається розмити. А таким нашим ворогом і вбивцею є Росія. Підкреслюю – не лише Путін, він тимчасова фігура, хоч і тримається на троні вже більш ніж 20 років. Наш ворог – саме імперія. І найстрашніше те, що вона з одного боку змінюється, еволюціонує (Радянський Союз не міг цього собі дозволити), тобто стає сильнішою, а імперська мета її залишається такою ж як і сотні років тому. Водночас наші потенційні або дійсні західні партнери після розпаду СРСР явно заснули над прірвою і повторюють ту ж помилку, яку б я назвав «синдромом Чемберлена» - намагатись втішити хижака шматочком в надії, що той насититься та заспокоїться.
На жаль, ми так і не почули з вуст Президента цих надважливих орієнтирів. Зеленський всіляко хоче показати себе сучасним та відмінним від попередників головою держави. Але в тому-то й справа, що поки що ми бачимо лише картинку, шоу. Наш Президент вчиться. Екстерном. Але «двійки» отримує український народ.
Проте українцям не варто ображатись на Зеленського. Тут потрібно вчитись і народу. 73% - це не жарт і не випадковість. За кожним з цих відсотків стоять мільйони наших громадян. Дехто з них «втомився від війни», хоча жодного разу не був на фронті. Дехто голосував «по приколу». Дехто просто хотів чогось нового, наче вони в кафе і забажали спробувати інше блюдо. А отже питання полягає не лише у виборі голови держави, але й в здатності бути відповідальним за свій вибір. А це і є показником формування політичної нації.
Не варто також і забувати про спадок влади. Ющенку дістався олігархічний спадок Леоніда Кучми, якого Віктор Андрійович називав «батьком». Віктор Янукович примудрився не лише наробити помилок, але й стати ганьбою для України (знову ж таки – хто його обирав?). Петро Порошенко почав з того, що говорив одне, потім обіцяв інше, потім робив третє, а зрештою програв з шаленим відривом людині зі сцени. Навіть Томос не допоміг… В доказ останніх слів приведу кілька ключових моментів, які знову ж таки торкаються війни. В квітні 2014-го року після поїздки на тоді ще вільну Луганщину (хоч і були захоплені бойовиками та росіянами деякі стратегічні будівлі) Петро Олексійович заявив, що з терористами не може бути ніяких перемовин, адже вони розуміють лише мову сили. Одразу після того як Порошенко став Президентом, а отже і Головнокомандувачем, ми отримали 10 діб «перемир’я» за час якого Росія успішно насичувала своєю технікою і бандитами схід України. А далі – окупація, Іл-76, Іловайськ і так далі… Другий момент – воєнний стан. Порошенко періодично говорив про те, що введе воєнний стан у випадку повномасштабного вторгнення агресора. Цікаво, що саме розумілось під цією фразою? Бомбардування Києва? Розстріл з артилерії Харкова? Газові атаки Дніпра? При цьому він використовував низку маніпуляцій - грошей Захід не дасть, свободи слова не буде. Забував він також сказати, що мова велась не про воєнний стан по всій країні, а лише в окремих регіонах. Як наслідок Порошенко таки ввів воєнний стан рівно рік тому як раз перед виборами. Але не дивлячись на заяви тодішнього Президента про необхідність укріплення оборони, на практиці на сході ніхто так і не відчув ніяких змін, адже було втрачене головне - час. На цілих п’ять років.
Окрема тема – Петро Порошенко так нічого і не зробив для боротьби з глибинною коростою на тілі України. А саме – кланового олігархату. Більш того, він вивів на фронт перемовин з окупантом його (олігархату) головного засновника – Леоніда Кучму. Багато хто пояснював, що вибору у Порошенка не було, що лише Кучма може ефективно домовлятись з Москвою. Тим більше, що головні статки олігархів міцно зав’язані на Росію. Домовились?
Тож, коли ми критикуємо Володимира Зеленського за його зустрічі з Путіним, нам не варто забувати й про те хто саме простелив стьожку до Нормандського формату, Мінська-1, Мінська-2, Віктора Медвечука та ще багато чого і кого.
До речі, про одну з головних подій минулого роки - Париж. Зустріч Зеленського і Путіна в Парижі тривала майже дві години. Зрозуміло, що такі надскладні переговори, які в форматі «Мінська-2» тривають вже п’ять років, є певного роду офіційним закріпленням вже до того досягнутих домовленостей. Тому коли нам говорять, про «ничью», то це явно не так. Що ми отримаємо внаслідок цих кулуарних домовленостей, можна буде побачити лише «по плодах». Знову ж таки українці отримують картинку, неясність, а отже розгубленість і, як наслідок, апатію.
Я пригадую ці моменти не для того, щоб критикувати Петра Порошенка – колишнього Голову держави, чи Володимира Зеленського – нашого нинішнього Президента. Головне інше – нам жити з новим Президентом, який, як вже сказано, вчиться бути Головою держави екстерном. Це небезпечно, але це наш шлях. Шлях будувати та укріпляти українську політичну націю.
Валентин ТОРБА, «День»
